Українці-біженці за кордоном. Як справи і що далі?

ZN.UA Ексклюзив Опитування читачів
Поділитися
Українці-біженці за кордоном. Як справи і що далі? © Getty Images
Перед другою хвилею

Близько восьми мільйонів українських біженців зараз перебувають у Європі. Переважно це жінки та діти. Але у деяких країнах завершуються гуманітарні програми, і біженці першої хвилі змушені тимчасово перетворитися на емігрантів — самостійно шукати житло й оплачувати його, шукати роботу, влаштовувати дітей у садочки, школи.

Зіштовхнувшись із такою реальністю (на жаль, не всі готові діяти, а не лише чекати на допомогу), українці почали повертатися додому. Де на них очікує новий стрес — відсутність робочих місць, подорожчання продуктів харчування, а також зима і можливість блекауту. Включно з регулярними відключеннями електроенергії, відсутністю опалення та води.

Тож поки Європа очікує нової хвилі біженців, старі — активно діляться набутим досвідом і думками. Як зараз живуть українці, які виїхали за кордон на початку війни? Що відчувають? Чому не всі адаптувалися до нових умов життя? Чи планують ті, у кого склалося, повертатися додому? Та чи потрібна їм зараз хоча б емоційна допомога та участь рідної держави?

Не змогли адаптуватися й повернулися додому

Бучанка Наталія після початку війни виїхала з дітьми до Чехії. Жінка до війни працювала вчителькою в одній із київських шкіл і продовжувала вести уроки онлайн паралельно з важкою роботою на чеській фабриці з виготовлення виробів із пластику. Але вже через пів року жінка повернулася в Бучу.

«Багато причин, чому повернулася: туга за домом, за рідними, мовний бар'єр, якесь відчуття незручності в будинку сторонніх людей, бо ми проживали в родині. Постало питання, чи все залишити і почати нове життя в Чехії або ж повернутися й адаптуватися до життя в екстремальних умовах удома. Саме тоді в Україні було оманливе затишшя, багато хто повертався додому, і ми також вирішили їхати в Бучу», — розказує жінка.

Зараз, після частих обстрілів столиці та Київської області, відключень електрики, води та відсутності опалення в будинку, Наталія думає знову вивозити дітей. Дах у будинку Наталії в Бучі протікає, вікна у під’їзді вибиті.

Наталія з трирічною дочкою в містечку Брно
Наталія з трирічною дочкою в містечку Брно

«Після ейфорії повернення настали важкі реалії життя: постійні повітряні тривоги, обстріли, закриті або непідготовлені укриття. Кілька днів не було води. Зараз стоїть питання про виїзд у безпечне місце знову», — додає жінка.

Юлія з Ворзеля не встигла виїхати під час евакуації, це було небезпечно для неї та її шестирічної доньки, оскільки багато автомобілів тих, хто виїжджав, були обстріляні та спалені окупантами. Вона залишилася в окупації і змогла виїхати з дитиною лише у квітні. Поїхала до знайомих в Угорщину, але нещодавно повернулася назад в Україну. Жодної фінансової допомоги в Угорщині вона не отримувала.

Юлія з Ворзеля під час окупації селища росіянами
Юлія з Ворзеля під час окупації селища росіянами

«Ми жили в Будапешті при церкві. Дочку я не змогла влаштувати до школи через незнання мови. Тому адаптації в чужій країні ми не пройшли. Єдине, чим було покращено наше перебування в Угорщині, — це невелика кількість українців, з якими ми спілкувалися. Зрештою прийняла рішення повернутися до України. Я втомилася і дуже скучила за рідними — чоловіком, мамою», — розповідає Юлія.

Після місяця перебування вдома Юлія зрозуміла, що в той Ворзель, який був до війни, вороття вже не буде. Зараз жінка знову планує виїжджати разом із дитиною.

Повернулася в Україну, але згодом знову виїхала до Польщі

Юлія з Києва спершу не змогла адаптуватися в Польщі й у період оманливого затишшя в столиці вирішила разом із дочкою повернутися додому. Через деякий час зрозуміла, що української зарплати на продукти й житло в Києві не вистачить, а до постійних сирен і обстрілів їй не звикнути.

«Ці кілька місяців у Польщі було відчуття внутрішньої порожнечі, втраченої домівки, страх мріяти чи планувати щось. Адаптуватися до нових умов було складно. Кілька родин жили в одному будинку в різних кімнатах. Цей «гуртожиток» був різного ступеня культури і виховання. Вирішили повертатися додому. Ми майже звикли до сирен. Але наш психічний стан стабільним не назвеш. Ціни стрімко зросли, і я розуміла, що орендувати квартиру і прожити на мою зарплату в Києві неможливо», — ділиться Юлія.

Юлія з Києва з котом під час переїзду до Польщі
Юлія з Києва з котом під час переїзду до Польщі

Восени Юлія з дочкою й кішкою знову переїхали до Польщі, де дитина продовжила навчання, а Юлія погодилася на важку роботу не за фахом, щоб самостійно орендувати й сплачувати за житло. Жінка планує залишатися в Польщі заради безпеки і спокою своєї дитини.

Дочка Юлії під час одного з концертів у Польщі
Дочка Юлії під час одного з концертів у Польщі

«Допомоги я тут не отримую, але і в Україні мені нема на що розраховувати. Потроху намагаємося налаштовувати своє життя, адаптуємося, вчимо мову. Не полишає тривога за рідних, що служать у ЗСУ», — додає жінка.

Виїхали, знайшли роботу й адаптувалися в інших країнах

Нікіта — батько чотирьох дітей (наймолодша з яких народилася незадовго до початку війни), виїхав з родиною до Канади, оскільки має там родичів. Він їхав за програмою CUETE — екстрена еміграція, яка не передбачає фінансової підтримки, безплатного житла та медичного обслуговування, проте передбачає разову виплату у розмірі 3 тис. дол. на людину та дозвіл на роботу. Йому допомогла місцева церква, забезпечила житлом, зробила знижку на оренду будинку.

Нікіта з родиною оселився в найменшій провінції Канади — на острові Принца Едуарда, що розташований в Атлантичному океані
Нікіта з родиною оселився в найменшій провінції Канади — на острові Принца Едуарда, що розташований в Атлантичному океані

Нікіта нарікає, що в Канаді не збільшилася кількість працівників українських консульств, адже на їхні послуги в цій країні зараз великий попит:

Доньки Нікіти на маяку
Доньки Нікіти на маяку

«Україна ніяк не допомагає. Єдине позитив — у нашій провінції було виїзне консульське обслуговування: подовжили паспорти, а наймолодшій дитині зробили новий. Це недешевий і нешвидкий процес, але дякую, що консул приїхав до нас, інакше довелося б усією великою родиною їхати 1600 км до столиці Канади. Обурило те, що, попри рекордну кількість українців, які приїхали до Канади після початку війни за програмою CUETE, Україна не збільшила кількості працівників консульств».

Інна виїхала з родиною з Бучі до Англії, знайшла роботу, відвідує з сином суботню українську школу, засновану нащадками воїнів УПА в Англії.

«Я пішла на мовні курси. Приборкала страх і влаштувалася не за фахом. Бути постійно зайнятим у нашому випадку — це добре. Відволікає від новин, на які ти мало впливаєш», — розповідає свою історію Інна.

   фото  Вчителі української суботньої школи в Англії, у місті Редінг. Школа заснована нащадками воїнів УПА, які виїхали до Англії після Другої світової війни
фото Вчителі української суботньої школи в Англії, у місті Редінг. Школа заснована нащадками воїнів УПА, які виїхали до Англії після Другої світової війни

Фото надане Інною

«Ми отримуємо допомогу від спілки українців, різних релігійних громад і місцевої влади. Є відчуття незручності, що не можемо волонтерити або не завжди можемо надіслати гроші на ЗСУ. У мене для себе є виправдання — в родині двоє чоловіків на фронті», — додає Інна.

Багатодітна Ніна з Бучі виїхала з дітьми до Ірландії, але їй не одразу це вдалося, оскільки жінка має двох повнолітніх синів віком 18 та 21 рік і не могла їх залишити. Спочатку вона жила з дітьми у Львові та Львівській області, оплачуючи чималі кошти за оренду житла.

«Господь врятував мене й моїх дітей (а це п’ять синів, старшому з яких був на той час 21 рік, а наймолодшому — вісім) там, де багатьом не судилося врятуватися», — розповідає жінка.

Зруйнований будинок у Бучі по вул. Старояблунській поряд із будинком Ніни. На фото один із синів Ніни до евакуації. У цьому будинку жили його друзі
Зруйнований будинок у Бучі по вул. Старояблунській поряд із будинком Ніни. На фото один із синів Ніни до евакуації. У цьому будинку жили його друзі
 

«Ми виїхали з Києва до Львова, потім переїхали у Львівську область, а вже згодом — до Північної Ірландії. Тут нас підтримали і дали все необхідне, діти ходять до школи, я працюю», — додає Ніна.

Ніна з синами та приймаючою родиною в місті Белфаст — столиці Північної Ірландії на День незалежності України
Ніна з синами та приймаючою родиною в місті Белфаст — столиці Північної Ірландії на День незалежності України

Ніна з дітьми чекають на перемогу і планують одразу ж після закінчення війни повертатися додому: «Провини через те, що виїхала, я не відчуваю. Швидше, навпаки. Знаю точно, що другої Бучі я точно не пережила б. В Україні залишилася частина мого серця, моєї сім’ї. І це дуже важко прийняти. Вірю, що ми переможемо та обов'язково повернемося додому!».

Зараз жінка стверджує, що не чекає допомоги від держави Україна, а навпаки, намагається допомогти знайомим на фронті: «Освоївшись на новому місці, ми допомагаємо Україні коштами, які перераховуємо конкретним людям у ЗСУ».

Ірина приїхала до Польщі з Вишгорода з двома дітьми, відвідує курси польської мови та ходить на курси бухгалтерії, щоб працювати тут за фахом. Жінка має дочку з інвалідністю, якій потрібно постійно приймати ліки. В Україні Ірині доводилося з Вишгорода їздити за ліками до Боярської дитячої лікарні, після початку війни такої можливості вже не було.

«Я дуже хвилююся за тих, хто залишився. Пропоную знайомим приїхати до мене. Багато хто не хоче залишати самих чоловіків. Як це згодом проявиться у дітей, я не знаю. На жаль, діти не приймають рішень, а приймають рішення батьки», — додає Ірина.

Ворожа ракета влучила в будинок у Вишгороді, в якому живуть батьки чоловіка Ірини
Ворожа ракета влучила в будинок у Вишгороді, в якому живуть батьки чоловіка Ірини

Жінка розповідає, що їй дуже хочеться повернутися назад в Україну, але тільки після закінчення війни. Чоловік Ірини спершу просив її з дітьми повернутися, але після нещодавніх ракетних ударів по Вишгородщині змінив свою думку й просить не залишати Польщі до кінця війни.

Оперна співачка Вікторія з Харкова виїхала до Польщі з дочкою, працює не за фахом, хоча періодично її запрошують виступати в різні країни світу для підтримки українців. Жінка з російськомовної родини і лише в Польщі почала спілкуватися українською, а її мама в Запоріжжі вивчила гімн України, щоб співати його окупантам.

«Ми виїхали після того, як над нашим будинком пролетів ворожий винищувач. Втікали без речей, спершу до Львова, а потім у Польщу. Жодних докорів сумління я не відчувала, оскільки від самого початку війни у мене були панічні атаки та страх за безпеку доньки», — пояснює Вікторія.

Вікторія виїхала наступного дня після того, як було зруйновано ракетними обстрілами «Палац праці» у Харкові
Вікторія виїхала наступного дня після того, як було зруйновано ракетними обстрілами «Палац праці» у Харкові

«Я виїхала і всіх своїх знайомих та родичів закликала це зробити. Мої рідні зараз у Запоріжжі і виїжджати не хочуть, аргументуючи це тим, що ніде їм не буде краще, ніж удома», — із сумом констатує Вікторія.

Українські артисти на одному з благодійних концертів, організованих у Польщі. Фото надане Вікторією
Українські артисти на одному з благодійних концертів, організованих у Польщі. Фото надане Вікторією

«Зараз у Польщі я працюю в команді з українцями і не можу сказати, що мені легко було знайти роботу, яка не буде важкою фізично», — додає співачка.

Жінка наголошує, що обов’язково повернеться до Харкова, щойно війна закінчиться.

Думками в Україні — синдром відтермінованого життя

Пенсіонерка пані Наталія виїхала до Польщі з дочкою та онуком з Донецької області. Їхнє селище Велика Новосілка розташоване на лінії вогню. Зараз там не залишилося не лише будинку пані Наталії, а й усієї вулиці, де вона прожила все своє життя. Через стрес вона майже втратила зір — осліпла на одне око. Але, попри все, планує повернутися.

«Я радила б жінкам із дітьми, пенсіонерам виїжджати, бо лишатися страшно, я бачила і «гради», і фосфор, і касетні бомби. І смерті, й каліцтва, — згадує Наталія. — За першої ж можливості я хочу повернутися додому. Хоча мені повертатися нікуди. Там, де я жила, вже пустеля. Так само хочуть повернутися дочка й онук. Він думками весь в Україні, там у нього друзі, з якими він на зв’язку».

Психологічні проблеми — зміна стадій

Кандидат медичних наук Харківської медичної академії Євгенія Лісова, яка виїхала до Чехії та працює там як волонтер, розповідає, з якими проблемами до неї найчастіше звертаються українці.

На початку війни це були переважно страхи, тривожні стани, на сьогодні вони перейшли в хворобливі стани.

«На початку війни найчастіше першими були питання, що стосувалися задоволення базових потреб самої жінки та її мікросоціуму.

Як заспокоїти себе, дитину, рідну людину, як відновити сон, повернути або знизити апетит? Були страхи за безпеку близьких, не впоратися в чужій країні без розуміння мови та без фінансової підтримки», — зазначає психотерапевтка.

Багато клієнток Євгенії відчувають провину через те, що поїхали, живуть із синдромом «відтермінованого життя», повноцінно жити планують тоді, коли повернуться в Україну:

«Більшість із тих, хто звертався, мав відчуття провини та картав себе через те, що покинув своїх знайомих, близьких і рідну землю. У хвилини відчаю вони навіть говорили, що вважають себе «боягузами та зрадниками», попри те, що більшість людей з їхнього оточення благали їх виїхати, схвалювали їхній від'їзд і намагалися підтримувати, навіть перебуваючи у небезпеці. Звідси і з'являється відчуття відсторонення від життя тут і зараз, що супроводжується високою напругою, виснаженням від очікування, заборонами на радість, сон, повноцінне харчування, відчуття оточуючого тут і зараз.

Однак люди бажають повернутися в той період свого життя, в якому ще не було війни. Згодом, стикаючись із відсутністю житла, роботи, перебуваючи під постійним тиском наслідків бойових дій, люди отримують додатковий стрес».

…Війна не закінчилася. Ніхто не може знати, скільки ще хвиль переселень і кіл пекла належить пройти кожному з нас. І тим, хто вирішив залишитися, підтримуючи чоловіків. І тим, хто відвозить від війни дітей — майбутнє нашої країни. Але очевидно, що українці за кордоном гостро відчувають потребу в спілкуванні не тільки з близькими, а і з державою. Україна повинна в цій ситуації не забувати про тих, хто виїхав, і підтримувати з ними бодай емоційний зв’язок. Не кажучи вже про організацію якісної комунікації зі своїми громадянами у посольствах і консульствах, країн, які приймають українців.

Не можна дозволити розгубитися по світу тим, хто вже виїхав і виїде ще. Люди мають відчувати, що держава чекає на них і гарантує безпеку та допомогу після їхнього повернення.

Більшість із тих, хто виїхав з України після початку війни, планують повертатися. Згідно з жовтневим опитуванням групи «Рейтинг», 85% українців мають намір повернутися додому. З них 45% повернуться в Україну за умови, якщо війна закінчиться.

Більше статей Олени Жежери читайте за посиланням.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі