Анатомія прийдешньої кризи-2020

Поки Україна обговорює терористів і намагається відпочити, попри COVID-19, кризовий сценарій продовжує розвиватися своєю чергою. У міру наближення чергової точки біфуркації дедалі чіткіше промальовуються деталі та дедалі гостріше постає запитання «що робити?», на яке поки що ніхто не запропонував виразної та конструктивної відповіді. Тим часом саме в такій точці подальша траєкторія найбільш чутлива до відносно невеликих зусиль і навіть випадкових факторів, тому той, хто чітко знає, чого він хоче, може багато чого змінити навіть без надзусиль. Але для цього потрібно дуже добре та тверезо, без пропагандистських кліше, уявляти собі об’єктивні процеси, їхній взаємозв’язок і динаміку, інакше результат, імовірно, виявиться протилежним від бажаного. Спробуємо, як і сім років тому, розібратися в анатомії майбутньої кризи.

Кінець «медового місяця»

Більшість виборців президента голосували за нього, як за «хорошого хлопця». І, судячи з останніх опитувань, він багатьох не підвів, зберігши свій особистий рейтинг на небувалому для України через рік після виборів рівні, близькому до 40%. У гіпотетичному другому турі він усе ще перемагає своїх основних суперників майже з таким самим розгромним рахунком, з яким він виграв вибори понад рік тому.

Однак при цьому дедалі більше — і вже більшість — співгромадян вважають, що події в країні розвиваються в невірному напрямі. І вони, на жаль, багато в чому праві. Приказка «хороший хлопець — не професія» дуже добре характеризує реальний стан справ, і є обґрунтовані побоювання, що якщо президент не змінить своїх підходів, то його кінець буде швидким і безславним. Звичайно, у православній культурі (на відміну від, скажімо, протестантської) головне — не результат, а «чистота помислів», але більш прагматичні й тому успішні народи давно зрозуміли, куди ведуть благі наміри, недостатньо підкріплені іншими чеснотами.

Тут знадобиться невеликий відступ, оскільки частина читачів, можливо, тільки гірко посміхнеться при словах про «благі наміри» і далі не читатиме, тому що для них усе зрозуміло й без того: «Зеленський — маріонетка Коломойського та Путіна, який свідомо, відповідно до наперед обміркованого плану, розвалює Україну, щоб здати її Росії. А всі його дії та заяви, які суперечать цій гіпотезі, — не більш ніж акторська гра та хитрі викрутаси для того, щоб обдурити пильність свідомих громадян. Але нас, читачів… (далі йде перелік блогерів порошенківського пулу) і глядачів «Прямого каналу», не обдуриш!».

Неважко побачити, що ця гіпотеза в принципі не може бути спростована, оскільки будь-який факт, що не узгоджується із закладеною в ній презумпцією «ворожого агента», автоматично інтерпретується як хитрощі з метою сховати справжні цілі. Але неспростовувані гіпотези — це розпізнавальна ознака релігії або лженауки, тому не варто далі витрачати час на її обговорення. Тим паче що бритва Оккама не велить пояснювати таємною ложею те, що може бути не менш переконливо пояснене явною лажею, а остання, безумовно, має місце. Ну й не кажучи вже про те, що навіть якщо прийняти таку гіпотезу, то жодних конструктивних висновків з неї все одно не випливає, тільки суто деструктивні та тому дуже бажані для Кремля: «скинути», «убити» — це саме те, чого ворог чекає найбільше.

Однак катастрофа може статися навіть без будь-якого підступного плану та злих намірів, і це, на жаль, досить імовірно, оскільки поки що події йдуть за кризовим сценарієм. Першу з прописаних у ньому «розвилок» Зеленський пройшов у позитивний бік: від Коломойського президенту довелося емансипуватися. З моменту розміщення на офіційному сайті президента звіту про представлення своєму колишньому бізнес-партнеру нового прем’єра та міністра енергетики до особистого приїзду Зеленського у Верховну Раду задля того, щоб зібрати голоси за «антиколомойський» закон, минуло трохи більше пів року. За цей час було відправлено у відставку Андрія Богдана, якого прибічники версії про «маріонетку» називали «смотрящим» від Коломойського; змінилося керівництво «Центренерго»; а частина депутатів, близько пов’язана з олігархом, виокремилася в самостійну групу «За майбутнє!», на основі якої нещодавно було створено однойменну партію. Водночас посилилися позиції Ахметова.

Та саме тепер починається найголовніше: Володимиру Зеленському потрібно стати повноцінним президентом. А це означає як мінімум на час стати ефективним арбітром, який «розрулює» інтереси шукачів ренти, і перейти від проєктно-орієнтованого мислення з вимогою результатів «тут і зараз» до гри в довгу. Якщо цього не зробити, то похмурі прогнози опонентів, а тепер ще й передчуття респондентів соцопитувань, справдяться дуже швидко: система прийде до чергової фіскальної кризи, кризи перепривласнення ренти.

Для того щоб їй запобігти за відсутності діючої неформальної «вертикалі» і вміння нею управляти, необхідно вдихнути нове життя в слабкі, некомпетентні, а місцями наскрізь прогнилі державні інституції. Іншого способу немає, оскільки за президентом, на відміну від попередників, немає «клану», спроможного налагодити альтернативне, неформальне управління. І після остаточного краху «донів» такого «клану» немає більше ні в кого, тобто жодної життєздатної альтернативи інституціям немає.

А їх перезавантаження — не просто Геркулесів подвиг: особисто Володимиру Зеленському буде, мабуть, дуже непросто піти таким шляхом, бо це суперечить його особистому стилю управління та навряд чи буде оцінене основною масою виборців. Проте шанс на це є, хоча, найшвидше, тільки криза може змусити президента переглянути свої нинішні згубні підходи. Поки ж справа йде до того, що економічну кризу буде доповнено інституціональною.

Особливу небезпеку серед згаданих шукачів ренти становить промислове лобі, яке вже тричі заганяло Україну в кризи та яке знову підняло голову. Індустріальний уклад, що йде, та його флагмани-олігархи відіграють у наш час точно таку саму роль, яку в XVIII–XIX і на початку XX століття відігравали аграрні барони. Використовуючи забобони, хибні думки та стереотипи, промислове лобі готове знову втягти Україну в інфляцію, аби тільки залишатися на плаву ще два-три роки. На жаль, недосвідчені та при цьому надмірно самовпевнені представники влади стають його легкою здобиччю. І так було завжди, але попередня атака захлинулася на Гройсмані: спрацював «імунітет» здорової частини суспільства. Нині ж він ослаблений, тому небезпека висока як ніколи від часів Януковича. Утім, навіть тоді не розглядалося всерйоз найнебезпечніше знаряддя перерозподілу на користь старих галузей — цільова грошова емісія. Тому, хоча безпосередніх макроекономічних передумов для кризи зараз небагато, їх легко можуть створити політичні заходи, продиктовані лобістами.

При цьому світова криза демократичних інституцій, що посилено роздмухується Кремлем, не оминула Україну: у нас теж зростає своя двополюсна «гантель» замість усталеного центру, наша політика теж утягнена в згубну гойдалку між цими полюсами. У радикалізації цього протистояння є, безумовно, провина обох сторін. Але кримінальні переслідування політичних опонентів із боку нинішньої влади загрожують вивести його на новий, набагато небезпечніший, рівень. Якщо так станеться, то в кризи з’явиться ще й сильний політичний компонент.

Кожна із цих складових заслуговує на окрему статтю (вони скоро будуть), а всі разом вони створюють дуже вибухонебезпечну суміш. Адже щоб боротися з економічною кризою (а краще, запобігти їй), потрібні або сильні інституції (а вони самі в кризі), або неформальна влада, яка себе вичерпала. Щоб будувати інституції, треба обіпертися на політичний капітал, а він тане на очах, плюс згадана вище криза політичних інституції. Ну й, звичайно ж, брат біля воріт, який, з одного боку, підігріває всі ці кризові явища, а з іншого — активно готується скористатися плодами…

Згаданий вище насмішкуватий читач-«зеленофоб» на цьому місці, ймовірно, зловтішно розсміється та скаже щось на кшталт ленінського «що гірше, то краще»: «нехай швидше гримне буря», щоб «зелену цвіль» змило, а виборець Зеленського отримав по заслугах (власне, та й доля всієї України такого читача, мабуть, хвилює менше, ніж солодка помста). Ну що ж, це саме та реакція, якої найбільше хоче ворог. Тому залишимо такого читача шукати «хто винний?» у його восьмивідсотковому світі та звернемося до головного запитання: що робити?

Стереотипна відповідь — об’єднуватися всім з усіма — насправді нікуди не веде. Тому що навіть серед тієї дійсно переважної більшості співгромадян, які вважають себе українськими патріотами та вибирають європейський вектор розвитку, є численні сутнісні розлами: між правими та лівими, між індустріалами та постіндустріалами, між націонал-консерваторами та лібералами тощо. Всі ці наявні розлами об’єктивно культивувалися політиками у своїх вузькополітичних інтересах, тому нині зіяють прірвами. Не кажучи вже про те, що про жодне лідерство в цій частині політичного спектра не може бути й мови: будь-яка спроба «згуртувати навколо лідера» означає поглиблення розколу на тих, хто цього лідера обожнює, і тих, хто його не сприймає. Тому спроби об’єднати «всіх, кому дорога Україна» у єдиний «фронт», безплідні та приречені, якщо не деструктивні.

За таких умов здорова реакція суспільного організму — це вичавити сектантів усіх мастей на маргінес разом із їхніми лідерами та проповідниками й спробувати створити ядро, спроможне організовувати хоча б ситуативні коаліції за ті або інші реформи або, швидше, проти тих або інших намірів влади. Такі коаліції, на відміну від міфічного «об’єднання», справді можуть збирати ситуативну більшість під конкретні цілі. Скажімо, люди та організації, яких намертво розділяє ставлення до ЛГБТ, так що вони за жодних умов не ввійдуть в один «фронт», цілком можуть успішно ситуативно союзничати у питаннях, наприклад, енергетики. Проблема лише в тому, щоб навчитися оперативно збиратися в такі тимчасові союзи. І, звичайно, у неформальних комунікаторах, координаторах, здатних організовувати їх у кожному конкретному випадку, не претендуючи при цьому (важливо!) на глобальне політичне лідерство.

От у такий спосіб можна якщо не викувати якусь майбутню політичну силу (на це надії мало, тому що постіндустріали добре створюють горизонтальні структури на кшталт Майдану, але ненавидять ієрархії), то створити жорсткий коридор із червоних ліній для будь-якої влади. І, рухаючись усередині цього коридору, вона просто змушена буде модернізувати країну через брак іншого виходу.

На яких напрямах потрібно концентрувати зусилля, питання обговорюване, але з викладеного вище випливає, що основними мають бути:

— інституціональні реформи, насамперед верховенство права, отже, справжні правоохоронні органи та судова система; держслужба; контрольні органи всіх видів;

— боротьба з пошуком ренти, насамперед (на даному етапі) з промисловим лобі, але далеко не тільки з ним;

— цивілізовані, демократичні правила гри; протистояння радикалізації та війні на взаємне знищення.

Напевно, цей список можна ще довго доповнювати, як мінімум до нього мають увійти червоні лінії у переговорах по Донбасу, недопущення повернення у владу «колишніх», усіляких піскунів-портнових і Ко, і багато чого іншого. Але ці три пункти актуальні саме у світлі кризи, що наближається. І вони, на відміну від дуже палко обговорюваних тем Донбасу та «мовного» закону, залишилися багато в чому за кадром, а тим часом саме від їхнього вирішення найближчим часом залежатиме доля України як вільної незалежної демократичної соборної держави.