На страницах ZN.UA госпожа Поэзия - весьма редкая гостья. И это объяснимо, пожалуй, не только законом определенного газетного формата. В который раз, повторяя известный диагноз, «проза жизни» болит, лихорадит, «выкручивает суставы» и отдельному человеку, и целому обществу. И для этого хронического процесса не нужно даже медицинских заключений, стоит лишь пробежать скользящим взглядом ленту текущих новостей...
Тем не менее, гражданин Поэт, если он таковым является, способен поставить и свой «диагноз» - времени, обществу, социуму, каждому из нас не хуже иного квалифицированного «врача». В этом плане подборка новых стихов выдающегося украинского поэта Бориса Олийныка (которую мы и предлагаем читателям) - тоже своеобразный, только образный, «диагноз»... Порою беспощадный, как и должно быть в лучших образцах гражданской лирики. А порой - щадящий, «щемливий», сердечный, поскольку подлинный Поэт всегда пишет только о том, на что откликается его сердце...
БУДЕННЕ
I. День
Цвинтар чинив свою справу буденну, як свято:
В арку в’їздили належно -
ногами вперед.
Звідти живі прошкували:
багаті - у авта,
Сирі -в автобуси
на поминальний фуршет.
І перехожі дізнатися
прагли достоту:
«Хто ж відійшов?
Повторіть... недочули ім’я».
І на лиці змалювавши
зазвичай скорботу,
Вмить забували імення
«Раба Твоєя».
II. Ніч
Десь перед сном,
коли все доокола померхне,
Коли вже й цвинтар
з утоми впаде в забуття, -
Саме опівніч являються
тіні померлих
Зводить рахунки,
які не звели за життя.
Ну вже й гризуться,
сховавши ножі поза спини!
Ну вже ж і пнуться,
хто більше любив Україну!
III. Вислід
Славсь, моя націє!
Ти таки геть неповторна:
Звіку не знайдеш
між небом, землею і морем
З’яву подібну,
де навіть мерці із могили
Зводять рахунки,
немов за життя, на крові?!
Гей, вороги!
Не випробуйте нашої сили:
Ми невмирущі,
бо мертві у нас... як живі!
Тихо сидіть!
А інакше ми ваших у трунах
Миттю научим,
як зводить з живими рахунок.
…І всі нам винні
Струснуло світ:
із потойбіччя
Вже зводиться роковин князь.
А ми ховаємо обличчя
Від правди
за систему фраз
Об тім, як любимо Вкраїну. . .
Тимчасом цупимо собі
З її вінця в узвар калину
І навіть груші на вербі.
І, не дотримуючись посту,
У Бога вимагаєм зиск,
І нам тринадцятий апостол
З петлі показує язик.
А ми все плачем попідтинню
Та долю клянемо навскид.
Що, обминувши Україну
Вона у іншого гостить.
І всі нам винні.
Ми ж - нікому.
І в янголиній чистоті
Слугуєм, плачучи, чужому
У власній хаті в срамоті.
На вражу силу повноросто
Так довго подвигають нас,
Що вже й тринадцятий апостол
Удруге вішатись зібравсь.
* * *
І хто ж, пак, винен,
що сини бездарні
Пустили спадок предків
в пух і прах.
Тепер в чужинців по усіх базарах
Виторгуєм хоча би закамарок
На власних,
нами ж проданих степах.
Заливши рабське чаркою гіркої,
Йдемо у церкву душі врачувать.
Всевишній вже давно махнув рукою,
Бо скільки ж нас
од себе рятувать?!
В корону
Афіни Паллади
Оружна Афіно Палладо,
Ошатна в шоломі звитяг,
Ти кличеш на бран до нещади,
І в ложе - на пристрасний змаг.
У сяєві ратної слави
Встаєш ти на страх ворогів -
Велична й шляхетна в поставі
У сонмі античних богів
І навіть Зевес верховинний
На заздрість богиням -ні-ні
Та й зиркне, як смертний мужчина,
Примруживши страсні вогні.
Явись мені в цьому розгулі,
Де правлять крадій і торгаш,
І списом, гострішим від кулі,
Протни їх фарбовану фальш.
Щоб в предківських наших окресах
Постав запорозький ватаг
І гласом, гучнішим, ніж Зевсів,
До волі рокрилив нам стяг!
Щоб під омофором Афіни
Згадали крізь попіл і пил,
Що в бій за свою Україну
Ми стали ще до Фермопіл!
Совість
Зачатий з Божої задуми
У непорочнім лоні Діви,
Він розбудив у мертвих душах
Жагу життя як дивне Диво.
І вклав не тільки хліб нам в руки,
Айв серце - піднебесну тугу,
Але за все те - він на муку
Нам Совість визначив у слуги.
І ми б жили безжурно й легко
Під вихрили зірок попсових,
І вже не раз би влізли в пекло,
Аби нас не спиняла Совість.
Диво неповторне
Коли павич гордо зведе голівку,
оздоблену царським вінчиком,
мене щоразу навідує здогад:
а чи не був цей птах колись...
римським імператором Діоклетіаном,
котрий, нагрішивши по вінця,
одного дня плюнув і на скіпетр,
і на вінець,
і всю свою необмежену владу, -
та й подався... вирощувати капусту?!
Такої миті хочеться
впасти на коліна
перед цим
єдино неповторним дивом.
Неповторним, позаяк нині
кожний перший капустяр
без роздумів згоден
стати імператором.
І так само жоден - навпаки…
* * *
Так гарно починав!
Громада вдячним ладом
Просила:
- Не соромся стати нам на плечі,
Щоб далі бачити.
Та не забудь, до речі,
І нам звістить:
що ж там, за небоспадом?
На плечах встоявши,
Затим на шиях всівся,
Забувши, хто й по що
Підняв його до висі.
Вони ж і досі,
Як покірні вівці,
Від нього ждуть згори
на добрі вісті.
* * *
Звідтого темного числа
Так Чорна річка і не скресла,
Сльоза слов’янська не згаса
І днесь від пострілу Дантеса.
Вже сто і сім десятків літ
По вимерзлих слідах чужинця
Іду із помстою в десниці
За світло й світ.
Та тільки-но зведу правицю, -
Його щоразу заступа, Як тінь,
Наталина сестриця,
Що вибрала в мужі убивцю:
Воістину, любов сліпа.
І, опустивши грізну сталь,
Я знов іду услід убивці,
Минувши смерклу тінь сестриці:
Чи жаль її, чи... кулі жаль?
«Полковнику
ніхто не пише»
Маркес
Полковнику ніхто не пише -
уже давно лежить в землі.
Над ним літа пливуть у вишніх
І прилітають із узвишшя,
І відлітають журавлі.
Коли проб’є дванадцять повних,
з кладовищенського кутка
Щоночі устає полковник,
І щось між горбиків шука.
Він знамено шукає ревно,
яке сховав у сповиток,
Коли у сорок першім червні
З оточень проривався полк.
Не раз вертав сюди крізь версти
У ту розпрокляту війну.
Він так і не знайшов до смерті,
В могилу взявши таїну.
І не впокоїться, допоки
не знайде в сховку знамено,
Хоча усі із його полку
Уже лежать в землі давно.
Прощай
От і стрілися знов...
Через тисячу літ.
- Ніби ти? -
запитав, сполотнівши.
- Вже й сама не згадаю, - зітхнула в одвіт.
- Мабуть, все ж таки я... але інша.
Все вернулось,
немов у зворотнім кіно:
Перший дотик. І брови врозліт...
Може, тим тільки й жив,
що кохане вікно
Зореніло крізь тисячу літ.
А вона одвернулась -
і світ мені згас.
І не стримавши сльози безсилі.
Простогнала: - Не вернеш. Встають поміж нас
Вже не тільки літа, а й ...могили.
От і сталось:
ішов я крізь тисячі гроз,
Не старцюючи в долі плаща,
Щоб сказать не «до завтра»,
як звіку велось,
А промовить востаннє: «Прощай».
Чекання
Десь він згубивсь у степах,
у вселенській завії.
Так от... пішов. І по ньому -
лиш вітер і сніг.
...Жінка скрадливо
ховає сльозину за вію.
Спиться законному.
Діти літають вві сні.
Так і тоді завірюха
крутила вороже...
Журно обняв: «Ти ж чекай, - обіцяв, - повернусь».
Ще й під вінцем завмирало
під серцем: «А може?..»
Суджений нелюб
кусав насторожено вус.
Роки миналися.
Діти та будні обсіли.
Все ніби втихало. Спливло.
Увійшло в береги.
Тільки ж, бува,
щось заторгає двері у сіни, -
Скинеться чайкою,
а за дверима - сніги...
Весни дарують жіноцтву
манливі замрії.
Будять притайне,
на грудях хвилюючи шовк.
Тільки вона - понад весни -
чекає завію
З білих снігів,
у які він востаннє пішов...
Осторога
Я чую, як земну струснуло глиб.
Чи знак то
на грядущі катастрофи?
Немарне ж з-під пера
втікають строфи,
І лад гармонії вбива верлібр?
Ремісники кмітливого пера
Гуртуються в корпоративні клани,
Та із собі подібних графоманів
Когось вчергове зводять на царя.
І тішаться, мов діти, напоказ,
Ледь Бога вже за бороду вхопили,
Тимчасом в небесах Тарас надсилу
Від реготу утримує свій бас.
І так усе здрібніло - аж до сліз,
Що й не догледиш: є у нас держава,
Чи просто в президента на халяву
Жучки, як на осонні, прижились,
Як при талантах у законній славі -
Відразлива позалітурна слизь?
* * *
В цей вертеп
заштатних блюдолизів,
В хтивий світ, зачатий на олжі,
- Звідки ти явилася, - скажи,
- В непорочних голубиних ризах?
Вчора тут міняли безборонно
Те, що не дається на торги,
Вибивали з кровію борги,
Ярмарково лясками в долоні.
Тільки ж вчора...А сьогодні зрання
Глянув - засіяв небесний звід
- Звідки ж ти явилася у світ
Вишне, в білоянгельськім убранні?
Господи, коли із цього блуду
Засвітилася така краса, -
Радуймось, вістують небеса:
Україна є й вовік пребуде!