Правда в шоколаді

Знати. Так коротенько можна охарактеризувати стан людини інформаційної епохи. Скільки в нашому піонерському дитинстві нам доводилося вислуховувати про допитливість. Ту, яка постійно змушує людину заглядати за обрій, розширювати кругозір і невпинно просуватися від темряви до світла, яким є справжнє Знання. Втім, у цього виховання був і побічний продукт. Прагнути слід було далеко не до всіх і всіляких знань. Тобто заглядати за обрій — це так, а от, скажімо, у замкову щілину — вже ні. Проте й це положення згодом піддавалося корективам. Виявилося, що іноді й у замкову щілину можна. Якщо, приміром, цілі шляхетні. Чи служба така — тобто форма допуску дозволяє. Та принаймні у дитинстві можна було потішити себе ілюзією, що цінне саме те знання, яке важко дається. Чи те, яким володієш тільки ти. Інформаційні технології з цим переконанням вчинили немилосердно. Знання тепер тим доступніше, чим воно значиміше для суспільства. А ексклюзивність — лише питання про те, хто перший опублікує. Та й це, зрештою, не надто важливо — адже «вершки» зніме однаково не той, хто був першим, а той, у кого клієнтська база/тираж/аудиторія більша.

Зате як все ж таки стало легко вчитися. А працювати! Не треба просиджувати в бібліотеках та архівах, оббігати знайомих і незнайомих у спробах дізнатися свіжі плітки — достатньо запитати Google і матимеш усю історію питання в хронологічному порядку. Та ще й зовсім різні погляди. Факти. Коментар. Домисли аналітиків. Прогностиків. Експертів. Чутки. Емоції. Можна простежити сплески активності за темою — інформаційної й емоційної, вони не завжди збігаються. Сама історія вивалюється на монітор. І питання про те, «пишеться» вона чи «фіксується», більше не здається болючим.

Технічний прогрес, як нас давно лякали, мав рано чи пізно дегуманізувати історію. В тому, що стосується процесу її написання, принаймні. Були підстави підозрювати, що дегуманізація обернеться для історії об’єктивністю. І ми в результаті зможемо не просто знати — хоча й це немало. Ми зможемо знати правду. Інформаційне суспільство теоретично не може бути авторитарним — у ньому нічого не приховаєш. Втім, цього ніколи не було достатньо. Треба ще, аби хтось сильно хотів цю правду дізнатися.

«Дізнатися правду» — звучить, звичайно, наївно. Але через брак кращих визначень, зупинимося на цьому. По суті, все, що я можу зробити, це верифікувати інформацію, набуту з якогось одного джерела, підключивши інші джерела — «протилежні» за ідеологією чи діловими інтересами. А вже їхні взаємовиключні дані верифікувати із залученням «третьої» — за можливістю зов­сім незацікавленої сторони. Що знову наївно. Оскільки зовсім незацікавлені сторони або не стануть висловлюватися, або вони просто некомпетентні. А коли й висловлюються і знають про що, виходить, зацікавлені, — просто приховують це. Що мені залишається? Вислухати всіх і погодитися з кимось. Чи просто махнути на них на всіх рукою. Тобто не захотіти дізнаватися правду.

Поняття «правдива інформація», з огляду на нинішні щільність й засоби верифікації, більш точно можна було б визначити як «об’ємна інформація». Ми можемо в більшості випадків обійтися без вердиктів «правда» і «неправда» — аби тільки знайдена інформація нас задовольняла. По суті, чим більше інформаційних вузлів буде в сітці, яку ми закидаємо в інформаційне море, щоб виловити правду, чим ця сітка густіша, тим більше в нас шансів на багатий вилов. Та тільки теоретично. Адже кількість посилань, як і перші позиції в рейтингах пошуковиків, не гарантують того, що саме це й є правда. Любителі-містифікатори вже не раз продемонстрували світу, як просто запустити до Мережі фальшивку під виглядом ексклюзивчика одного з гігантів інфобізнесу. І хай би лише «жартівники» розважалися. Так ні ж — навіть деякі демократичні європейські країни з метою забезпечення, як водиться, безпеки, час від часу «коректують» історію, вилучаючи з Інтернету повідомлення інформагентств. Не відразу, звичайно, — через кілька днів, коли вже ніхто не кинеться. Та коли хтось і захоче щось «згадати», — підтвердження не знайде. Адже не буде й без того завалений інформацією користувач звертатися кожного разу до послуг «машини часу» (знімків інтернет-сторінок, які зберігають їхній вигляд на мить зйомки). Хіба що журналіст який скрупульозний попадеться...

Картина подій, яку ми бодай для себе умовно називаємо «правдивою», цілком залежить від того, які саме інформаційні вузли ми задіємо в процесі цього «конструювання правди». Адже дві особи, користуючись приблизно тими самими вузлами, однаково бачать ситуацію по-різному. Бо в цьому разі відіграє роль оте «приблизно» і «майже». Похибка, що в якійсь лабораторній з фізики не мала б ніякої ваги. Інформаційна ера — ера дрібниць. Незважаючи на прикметник «глобальний». Тому до вибору інформаційних вузлів також доводиться ставитися обережно в кожному конкретному випадку. І за можливості список цих вузлів постійно коригувати. Загалом кожного разу знову й знову тонути у хвилях непотрібної чи вже відомої інформації, щоб вивудити на світ Божий і бодай якось верифікувати черговий шматочок пазлу, умовно названого «істинна картина події». Слово честі, таке враження, що хтось навмисне сидить і підкидає до інформаційного простору лопатою дедалі більше й більше «продуктів». І в результаті те, що мало б дати мені змогу дізнатися правду, укриває її від мене товстим-товстим шаром інформаційного шоколаду. Поки я його їстиму, диви, забуду, що шукаю під ним. Він знаєте, який солодкий...

А це й є, зрештою, чисте знання, не затьмарене утилітарністю. Таке, як у дитинстві, — знання заради знання. Покоління вічних дітей — «кідалти» — це не лише ті, хто цілими днями ріжеться в комп’ютерні ігри. А швидше ті, хто цілими днями подорожує будь-якими інформаційними просторами (хоч Інтернет, хоч телевізор) у пошуках все нових і нових знань. Навіщо вони їм? А прикольно, коли можеш дістати відповідь на кожне запитання. Аsk Google чи там Yandex — і можеш сидіти й балувати «внутрішнє немовля», добуваючи відповіді на свої нескінченні «чому», а з певної миті й зовсім без усяких «чому» — навіть запитання за тебе сформулює хтось «дорослий». Нарешті ті, хто шукав ідеальний споживчий продукт, можуть узятися до справи.

Людина за своє життя може вдягти (і, отже, купити) досить обмежену кількість курток, білизни та взуття. Вона може з’їсти багато, але також не надто, всілякої їжі. А от інформацію в різних виглядах вона не лише може споживати майже в необмеженій кількості, але й прагне запастися нею. Хтось порахував, скільки потрібно середньому європейцю/американцю/українцю на кожен день пісень, не кажучи вже про новини, погоду й порнографічні картинки? Добре хоч поки що гіганти — виробники інфотейменту — між собою ніяк не домовляться: звукозаписні фірми, наприклад, хочуть, щоб ми платили їм за їхню продукцію, а от провайдерам більше подобається, щоб ми тягли якнайбільше з Інтернету (ну й нехай «піратка» — а що ще з Інтернету «потягнути» можна?) і платили їм за трафік. Отож інфотеймент — це ще й не надто невигідно. Від чого, втім, ситуація тільки гірша.

Тому що починає хотітися завести собі персональний пошуковик. Точніше, не пошуковик навіть, а таку собі машину добору інформації, яка буде за заданими мною параметрами добирати мені певний «щоденний дайджест». Скажімо, топ-ньюз, і далі — за інтересами: «чорні діри», Україна—НАТО, судові процеси Асоціації звукозапису проти користувачів торент-мереж, перепалки блогерів із питань високої літератури, кілька різнопрофільних форумів, поновлення тих трьох-чотирьох романів, які викладаються в Інтернеті з інтервалом у два-три дні... О, це далеко не повний список. Ну як тут не замріятися про гарну, якісно виконану, і, головне, легку в настроюванні віртуальну машину, яка замість мене щодня просіюватиме Мережу в пошуках потрібної саме мені інформації? Без перебільшень — це була б машина, яка генерує для користувача картину світу на кожен день. Подумати страшно, що було б, коли б така машина з’явилася. Бо ми неодмінно скористалися б нею, не надто замислюючись про те, що вона стає частиною нашої свідомості — саме тією, яка визначає нашу картину світу. Та навіть якби замислилися — однаково скористалися б, правда? Адже хоч би яким смачним був шоколад, після п’яти тонн починає нудити...