Володимир БОЙКО: «З таким ставленням до промисловості на нас чекає катастрофа»

Керівник Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча Володимир Бойко ніколи за словом в кишеню не лізе. Його виступи були яскравими і коли він ішов у блоці «За ЄдУ!», і в Партії регіонів. Не зрадив своїй звичці й у фракції соціалістів.

Утім, навіть опоненти завжди визнавали: про економіку та управління виробництвом Володимир Семенович завжди говорить по суті. Його справедливо вважають одним із найкращих експертів у галузі металургії.

Наша розмова з народним депутатом України Володимиром Бойком відбулася відразу після того, як він зачитав із трибуни Верховної Ради заяву фракції Соцпартії про критичний стан вітчизняної економіки та невідкладні заходи з виправлення ситуації, закликавши до створення спеціальної політради при президентові України та антикризового комітету на чолі з прем’єр-міністром. Усупереч очікуванням, один із перших виступів представників фракції на новій парламентській сесії був присвячений не «популярній» нині темі газових розрахунків, а неминучим наслідкам невизначеності в цьому питанні — падінню рентабельності металургійного виробництва.

Окремим пунктом у заяві йшла вимога на 30% знизити тарифи на залізничні перевезення. По коментарі ми звернулися саме до Бойка.

— Володимире Семеновичу, чи така вже жахлива криза наближається? У передвиборній лихоманці, так уже повелося, прийнято перегинати палицю в прогнозах...

— Ви саму заяву чули? До нас не просто криза наближається. З таким ставленням до промисловості на нас чекає катастрофа. Така сама, як на початку 90-х. Сьогодні тільки офіційно бюджет втрачає 400 млн. грн. щомісяця. Підвищення енергетичних і транспортних тарифів нашу економіку занапастило ще півроку тому. А після падіння світового попиту на заготовку і прокат наша промисловість може працювати тільки собі на збиток.

Уже нинішнього року металурги недолічаться 9 млрд. Отже, сьогоднішні газові проблеми — це вже немов контрольний постріл.

— Чи не запізно тоді комітети збирати?

— Краще пізно, ніж ніколи. Якщо є свідомість і воля, ще не все втрачено. Адже причини катастроф не в механізмах, а в людях. Просто нині всім здається, що є питання важливіші. А коли зрозуміють — може бути вже й справді пізно.

— А навіщо потрібна політрада при президентові?

— Для усвідомлення того, що відбувається. Ну і, звичайно, для одержання найвищої санкції на дії. Адже парламентська республіка поки в нас не утвердилася. Президентська ще зберігається. Хоча насправді президентської ніколи й не було. У нас просто ЦК партії на президентську адміністрацію замінили. Ну й відповідальність у неї була відповідна. Нехай хоча б раз ця модель на користь суспільству спрацює.

Ну і, звісно, оперативність важлива. На цій політраді рішення можна прийняти швидше.

— Отже, антикризовий комітет на кшталт виконкому. Скажіть, а хто до нього має увійти?

— Вам конкретні кандидатури потрібні? Ні, даруйте, я їх зараз не називатиму. Адже ми не адміністративну структуру для чийогось працевлаштування пропонуємо створити, а тимчасовий робочий орган. Ділових і кваліфікованих людей у нас у країні цілком досить. Була б політична воля. Справа не в назві. Назвіть комітет як завгодно, аби робота була.

— А ви могли б до нього увійти?

— Якщо покликали б — подумав би. Та мене не покличуть, не хвилюйтеся. Та й нічого мені там робити. Я цьому комітетові краще «на місцях» допоможу.

— У заяві, яку ви зачитали, йшлося в основному про проблеми металургів. Чи не схоже це на відомчий лобізм?

— А те, що весь бюджет сидить на металургійних доходах, — це теж лобізм? Просто так наша економіка влаштована. Не буде української металургії — не буде української економіки, взагалі немає про що тоді казати. Ми ж не пропонуємо дотувати металургів за чий-небудь рахунок. Просимо, щоб останнього не відбирали. Сьогодні рентабельність майже на нулі, хтось уже в мінус перейшов. Завтра піде суцільний збиток, виробництво згортається.

Уже нині бюджет від металургії недоодержав близько двох із чвертю мільярдів. За рік. А це, між іншим, одна десята від виторгу за «Криворіжсталь». Це означає, що якби нам палиць у колеса не встромляли, ми цю суму за десять років одержали б у бюджет «просто так», автоматично. І підприємство залишилося б.

— А тепер із ним що?

— Як що? Воно вже не наше. Навіть коли його захочуть закрити, уряд нічого всерйоз зробити не зможе. Та й сьогодні проблеми існують: донбаське вугілля там купувати не хочуть, везуть дешеве казахстанське. Наші шахти майже без замовлень. Збираються видобуток руди збільшити ледь не вдвічі — явно ж на експорт. Комбінату з такими обсягами не впоратися. І це притому, що ми вже кілька років сировину в Росії докуповували. Ніякої вигоди від цього ні українському бюджету, ні українському робітникові немає.

— По-вашому, «Криворіжсталь» продавати не треба було?

— Я завжди про це казав. А іноземцям продавати — взагалі справа остання. Тут уряд зі своїми олігархами впоратися не може, куди йому ще з іноземними змагатися. Особливо в частині захисту інтересів трудящих.

— Ну, це ваш улюблений коник.

— Це не коник, а позиція. Так, наш завод удалося зробити власністю трудового колективу, і я цим пишаюся. І всі попередні соціальні завоювання збереглися. Це головне.

Взагалі, найпершим завданням економіки має бути забезпечення інтересів трудящих. Це розуміють навіть капіталісти. Однак тільки цивілізовані. А в нас капіталісти — як із ХIХ століття.

— А на «Криворіжсталі»?

— А там, напевно, із вісімнадцятого. Профспілка щомісяця за зарплату торгується. Даремно комбінат продали.

— Ви, напевно, і проти продажу Нікопольського феросплавного?

— Звичайно, проти. Завжди був проти. Такі підприємства мають бути державними. Якщо його тепер продати, то наслідки можуть бути взагалі непередбачуваними. А раптом монополія? Краще вже так, як є.

Поки монополіста у феросплавному виробництві нема, якось можна ще жити. А інакше довелося б за феросплави платити стільки, скільки скажуть. Доходили ж вони вже до семи тисяч гривень за тонну. Ми їх аж із Китаю возили...

— А трудовому колективу що до цього?

— Та трудовий колектив не проти монополії виступає. Він свої права обстоює. І якщо хтось там про це казав — ну, так це він, напевне, чиновникам про державні інтереси нагадував. Можуть же ці інтереси з інтересами колективу збігатися — з інтересами Пінчука збіглися ж.

У них на заводі нині цілком пристойний соціальний пакет, зарплата висока. Що їм дадуть зміни, про які ніхто достеменно не знає? А коли їм нічого гарантувати не можуть, звичайно, вони будуть проти перепродажу. Та й не вірять вони гарантіям...

Я думаю, що в конфлікті між Пінчуком і урядом держава все-таки має бути на боці трудового колективу. Оскільки вона мусить захищати інтереси громадян, а не підприємців чи уряду. А коли цього не буде, то знову відбуватимуться революції. З відповідними наслідками.

— Тобто і революції вам не подобаються...

— А вони нормальній людині і не повинні подобатися. Революції — це безлад і розруха. І безвідповідальність.

Коли призначили перший революційний уряд, я казав, що мине небагато часу — і в усьому буде винна Юлія Володимирівна. Проте справа була не в ній, а в самій оголошеній тоді політиці. Навіщо потрібно було підвищувати ціни на транспорт? Олігархів подоїти? Ну, й багато одержали? Ми ж тоді попереджали, що цього робити не можна, що це потягне за собою підвищення цін на все. Тепер маємо те, що маємо...

Прийшов новий уряд, начебто не авантюрний, але установки ті самі. Ми кажемо, що в країні криза, потрібно терміново вживати якихось заходів. Ми ж не знічев’я пропонуємо цей антикризовий комітет створити. У нас нині ситуація не краща, ніж у 92-му або 98-му. Ніхто не чує, усі до виборів готуються. Суцільна брехня...