Гонитва за зростанням, або Чи можливий економічний стрибок України?

Після закінчення війни перед Україною постане амбітне завдання — зростання, причому швидке.

Амбітною, але здійсненною метою є зростання, що забезпечить співставний із сусідніми західними країнами рівень життя в перспективі одного покоління — 20–30 років. Це забезпечить наявність ресурсів для подолання ключових перепон довгострокового зростання: мінімізувати ризики нової агресії з боку Росії в майбутньому та створити умови для покращення демографічної ситуації (повернення значної кількості людей, що виїхали з України/є етнічними українцями, або необхідний приплив мігрантів).

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Економічні перспективи 2024-го для України

Замість того, щоб давати практичні поради, як стати новим «східноєвропейським тигром» (більшість рецептів відомі та неодноразово обговорювалися як в експертному колі, так і в медіа), спробуймо дати відповідь на такі запитання:

• Як виміряти та якою має бути швидкість зростання, що приводить до реальних зрушень у якості життя переважної більшості населення?
• Яким країнам вдалося забезпечити такий результат упродовж окресленого нами горизонту в 20–30 років?
• Які висновки/припущення/рекомендації ми можемо зробити для України?

Для аналізу використаємо дані МВФ та Світового банку за 1994–2023 роки. Вибір саме такого ретроспективного горизонту обґрунтований. По-перше, технологічний уклад сучасного світу змінюється досить швидко, і рецепти зростання, використані в 1960–1980-х роках, можуть бути не зовсім прийнятними в сучасних умовах. Наприклад, дешева праця більше не є вирішальною перевагою для країн, що розвиваються, — індустріальне виробництво стало значно менш трудомістким, а тренд на глобалізацію та інтеграцію змінюється на геоекономічну фрагментацію та економічний протекціонізм. По-друге, України як незалежної держави не існувало до 1991 року, тому її розвиток у складі неринкової моделі СРСР неможливо порівняти з іншими країнами.

Тож, виходячи із зазначених даних, розглянемо два підходи до окресленого нами питання.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Війна триватиме роками. На що ми сподіваємось?

Підхід №1: «чемпіони зростання»

Абсолютна більшість економістів сходиться на тому, що зростання реального ВВП є не ідеальним, але найкращим із наявного та можливого виміром економічного зростання. Але які темпи такого зростання слід вважати швидкими? Очевидно, що цей темп має бути вищим за середній. Враховуючи, що прогнози середніх темпів зростання світової економіки від МВФ (World Economic Outlooks) упродовж останніх 20 років поступово знизилися з близько 5 до 3%, швидким ми вважатимемо середні темпи зростання реального ВВП на рівні, вищому за 5%. Аналіз відповідних даних МВФ засвідчив, що лише 30 із 196 країн (15% від загальної кількості) змогли досягнути такого результату (табл. 1).

Не треба бути видатним економістом, аби помітити, що рецепти успіху переважної більшості країн не перебувають у фокусі уваги як академічної спільноти, так і провідних медіа. Пригадайте самі, чи багато ви чули про економічні досягнення таких країн, як Руанда, Ефіопія, Камбоджа або Мозамбік, кожна з яких зростала середніми темпами від 6 до 8% упродовж останніх 30 років. Тому перш ніж вдаватися до аналізу того, кому і як вдалося забезпечити подібний стрибок, давайте переконаємося у тому, що економічне зростання «можна намастити на хліб», — чи призвели такі швидкі темпи зростання в цих країнах до якісної зміни рівня життя більшості їхніх громадян. Для цього скористаємося традиційною методологією Світового банку щодо поділу країн на групи за рівнем доходів (ВНД/особу), а саме:

• низький рівень ( Low-Income ≤1135 USD);
• дохід нижче середнього (Lower-Middle-Income 1136–4465 USD);
• дохід вище середнього (Upper-Middle-Income 4466–13845 USD);
• високий рівень доходів (High-Income ≥13845 USD).

Застосування такого критерію звужує коло «чемпіонів» до семи країн: Екваторіальна Гвінея, Гайана, Китай, Вірменія, Азербайджан, Грузія та Панама. Про кожну із цих країн потрібно говорити окремо, оскільки не існує універсального рецепта зростання. Загальновизнаним і доведеним є той факт, що наявність природних ресурсів у країні сама по собі не забезпечує ані стрімкого зростання (Венесуела), ані достатнього зростання рівня добробуту населення (Росія, багаті на ресурси країни Африки). Водночас у поєднанні з іншими факторами їхня наявність дає можливість окремим країнам досягати потрібних результатів: чотири із семи країн (Екваторіальна Гвінея, Гайана, Азербайджан і Панама) опинилися в «переліку чемпіонів» переважно завдяки наявності природних ресурсів (у випадку Панами це вдале географічне розташування, що привело до інвестиційного буму в країні через збільшення пропускної спроможності Панамського каналу).

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Перехід до воєнної економіки. Чотири головні кроки, які має зробити Україна

Підхід №2: стале vs стрімке зростання

Розглянемо інший підхід. Спочатку відберемо всі країни, які задовольняють критерію стрибка у рівні життя: за рівнем доходів країна повинна переміститися на два щаблі, за класифікацією Світового банку, а потім поглянемо на те, якими темпами ці країни зростали. Агреговані дані наведено у табл. 2.

Ми бачимо, що «країн, яким вдалося» вдвічі менше, ніж «чемпіонів зростання»: лише 15 із 218 (7%) країн і територій, за класифікацією Світового банку, зробили стрибок у рівні доходів на особу. Очевидно, що верхня частина таблиці відповідає даним, отриманим у підході №1, але безпосередній інтерес для нас становлять шість країн із нижньої частини списку. Саме в ньому переважно перебувають географічно та ментально близькі країни, що вийшли із колишнього соціалістичного табору та утворилися після розпаду СРСР. Ці країни також стартували із однієї з Україною групи країн — з доходами на рівні нижче середнього, але за 30 років перейшли в категорію країн із високим рівнем доходів.

Замість висновків окреслимо можливий рецепт зростання для України:

1. Хоча сучасна економічна теорія заперечує наявність природних ресурсів як фактора зростання, вони суттєво спрощують завдання стрімкого зростання: чотири із семи країн у переліку «чемпіонів зростання», що здійснили стрибок у рівні доходів на особу (табл. 1), опинилися у ньому завдяки наявності природних ресурсів (Екваторіальна Гвінея, Гайана, Азербайджан і Панама).
2. Найбільш релевантними взірцями для України є такі країни Центральної та Східної Європи: Польща, Литва, Естонія, Латвія, Румунія та Хорватія. Усім цим країнам вдалося забезпечити суттєве зростання рівня доходів на особу і, як наслідок, нову якість життя для своїх громадян упродовж лише одного покоління.
3. Швидкість зростання не дорівнює його якості. Релевантні країни ЦСЄ не демонстрували вибухового зростання: його середні темпи коливалися від 2,5% у Хорватії до 3,9% у Польщі. Проте ключовою ознакою такого зростання була його сталість: відсутність значних сплесків (перегрів економіки) і провалів (кризи та шоки в економіці).
4. Рецепт зростання для України. Аналіз результатів, отриманих у двох описаних вище підходах, з урахуванням стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору дає підстави сформулювати рецепт зростання для України так:

Грузія + Польща, Литва, Естонія, Латвія, Румунія = економічно успішна Україна.

Перефразувавши рівняння та не заглиблюючись у деталі, ми можемо сформулювати його так: структурні реформи у поєднанні з євроатлантичною інтеграцією є тим підмурком на якому Україні вдасться збудувати економічно успішну країну.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Ризики зовнішньої підтримки — ключові для економіки цього року

5. Як може виглядати таке зростання України, або Сценарій «що, якщо». До повномасштабної війни потенційним темпом зростання реального ВВП для України було 4%. Фахівці МВФ і Національного банку сходяться в тому, що за умови реалізації сприятливого сценарію (здійснення всіх необхідних реформ + посилення антикорупційних органів і перезапуск судової системи) можна наблизити темпи зростання реального ВВП до 7% річних упродовж перших десяти років після закінчення війни. Зазначений горизонт є недостатнім для нашої вправи, тому, припускаючи поступову конвергенцію в рівні доходів між країнами ЦСЄ та «старою Європою», доповнимо наш прогноз такими припущеннями:

• рівень доходів в Україні зростатиме, як у країнах-орієнтирах ЦСЄ (Польщі, Литві, Естонії, Латвії, Румунії, Хорватії). Упродовж 20 років після закінчення війни на рівні 10% (середні темпи зростання впродовж 1994–2014 років для країн-орієнтирів), потім уповільняться до 5% упродовж іще десяти років;
• з часом темп зростання рівня доходів у країнах-орієнтирах наблизиться до рівня розвинених країн Західної та Північної Європи. Країни-орієнтири ще десять років зростатимуть по 5% на рік (відповідає темпам розвинених країн у 1994–2003 роках), потім уповільняться до близько 2,5% (також відповідає динаміці для розвинених країн).

Отже, Україна має всі шанси для того, щоб зробити необхідний стрибок — забезпечити темпи зростання, що дадуть змогу наздогнати за рівнем доходів сусідні країни ЦСЄ упродовж одного покоління. Проте це амбітне завдання потребує неабияких зусиль від усіх розробників політики та від суспільства в цілому з урахуванням того, що горизонт політики простягається не до чергових виборів, а до наступного покоління.