Війна Путіна та падіння кумира

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну не просто змінило світ — воно змусило багатьох переосмислити власну картину світу. Створені колись кумири похитнулися від влучення перших же російських ракет. Україна справедливо засумнівалася в щирості Німеччини, яка стільки років здавалась еталоном європейської ідеї та взірцем європейських цінностей. Колишнє майже захоплення Німеччиною в Україні змінилося роздратуванням, що межує з праведним гнівом: Nord Stream-2 став ржавіючим символом закулісних інтриг, які списують із рахунків суб'єктність України, вся німецька військова аналітика вмістилася в образ віце-адмірала Шенбаха в кашкеті набакир, який із дурного розуму закликає поважати Путіна десь на перемовинах в Індії, а канцлер Шольц змалів в українській суспільній свідомості до злобного садового гнома, що ховає в непропорційно маленький мішечок німецьке важке озброєння.

Wohlstandsverwahrlosung

Ставлення до Німеччини змінилося не тільки в Україні. Сумніви в тому, що вайлуватість Берліна різко зміниться блискавичною реакцією засунутого на задвірки держфінансування Бундесверу, який спочиває на фейкових лаврах уявного миру в Європі, зародилися в багатьох центральноєвропейських країнах і, тим більше, за океаном. Не кажучи вже про Фінляндію зі Швецією, які поспішили стати НАТО-оптимістами, не дочікуючись, поки беззахисність ЄС спрацює, якщо маніакальна свідомість Путіна вирішить побачити, що і в цих сусідів російській безпеці загрожує нова лінія Маннергейма.

Однак канцлер Шольц не лукавив, коли говорив про зміну епох. У Німеччині сьогодні відбуваються тектонічні зрушення свідомості. Відбуваються повільно, що безмірно боляче для України, але відбуваються, можна сподіватися, незворотно. Виявилося, що країна-епіцентр історії ХХ століття, яка пройшла шлях падіння, розлому, каяття і возз'єднання, сьогодні критично неактуальна й навіть загубилася серед подій у Європі. Її віра у всепереможний діалог виявилася раптом наївністю, її пацифізм — анахронізмом, а її важка промисловість, що слугувала гордістю й основою добробуту, — тягарем.

Німецьке слово Wohlstandsverwahrlosung буквально означає «занедбаність від добробуту» й описує втрату морального орієнтиру у світі затишного конформізму. Цей термін — одна з причин того, що ми бачимо зараз. Країна, котра однією з перших запустила в себе високошвидкісний Інтернет, сьогодні вимушена місяць очікувати приходу майстра для встановлення роутера, — та й 100 мегабайт, гордо рекламовані місцевими операторами Берліна, здадуться киянинові смішними. І так у більшості сфер життя — прогрес законсервувався, сягнувши певного рівня комфорту, а з ним зупинилася й сміливість думки, яку замінила снобістська пихатість.

Однак коріння трагедії глибше. І парадоксальним чином воно лежить у тій-таки площині створення кумира.

Схід морального компаса

Історична відповідальність Німеччини, про яку так багато й часто люблять говорити самі німці, значною мірою підмінена відчуттям вини — відчуттям марним і дитячим, що легко піддається маніпуляціям ззовні. На цю неідеальну конструкцію доволі вміло натягнула себе сучасна Росія, яка вирішила стати не просто правонаступницею, а й викрадачкою історії всього колишнього СРСР, особливо трагічно-героїчної її частини — Другої світової війни, кастрованої історіографами та пропагандистами до великої вітчизняної. На тлі бездіяльності (Україна) або радісного підігрування (Білорусь) інших колишніх радянських республік Німеччина радо прийняла цей міф, на пару з Росією забула про пакт Молотова—Ріббентропа й узялася спокутувати свою вину не кров'ю, а газом і нафтою з наступним посиленням усіх супутніх економічних зв'язків.

До того ж неслабі сентиментальні почуття до радянських часів досі плекає вся колишня НДР — частина Німеччини, що пам'ятає радянських солдатів як мирних наглядачів, які постояли трохи в караулі квазіреспубліки й пішли собі охороняти Вічний вогонь у Кремлі без єдиного пострілу. 

Додайте сюди балалайки з матрьошками — найближчу з можливих у світі екзотик — і отримаєте ту ж таки «остполітік», якою так довго пишалися німці, віруючи, що своїм зближенням вони зміцнюють світ, а зовсім не готують ґрунт для вторгнення. 

Із цієї провальної «остполітік», замішаної на відчутті вини та власній економічній вигоді, виросла сліпуча любов до Росії — почуття, яке за один день не минає.

Німеччина вибачала Росії все — аж до кібератак на свій парламент і вбивства політичного біженця посеред Берліна серед білого дня. Не кажучи вже про такі «дрібниці» як Крим та Донбас. Навіть тепер, коли бути путінферштеєром стало не те що непристойно, а злочинно, Німеччина все ще намагається зберегти рештки віри в добрий російський народ, пригноблений Кремлем. Не просто ж так саме канцлер Німеччини заявив, що це «війна Путіна», а не війна Росії. 

Доходить до абсурду, — варто було багатолітній пропагандистці Овсянніковій покрасуватися в праймтайм «Первого канала» з табличкою «Нет войне», як видання Die Welt відразу ж запропонувало їй ставку, а баварці ледь не вручили «Приз за свободу медіа» за компанію з президентом України Володимиром Зеленським та білоруською квазіопозиціонеркою Тихановською. 

Усі ці рішення не тільки й не так політичні. Це і є ті німецькі емоції, за відсутність яких заведено так часто картати Німеччину. І емоції ці за день не минають — скільки разів не повторюй перед Бундестагом і перед дзеркалом «Цайтенвенде» (зміна епох).

Контури України ж при цьому на мапу німецької «остполітік» лиш починають наноситися — і в контексті історичної відповідальності, і взагалі. І знову доходить до абсурду: в розпал загарбницької війни Росії проти України німецький університетський професор, що виступає проти поставок важкого озброєння в Україну, 8 травня в ефірі популярного політичного ток-шоу цілком серйозно заявляє послу України, що тому годилося б дослухатися до німецьких аргументів уважніше, адже в німців, знаєте, ледь не в кожного в родині є особливий досвід, пов'язаний із війною.

Крига скресла

Однак німецька крига скресла — і поступово приєднується до європейського айсберга, з яким у ці місяці переживає фінальне зіткнення російський «Титанік». Скресає повільно, але безповоротно.

У Німеччині вже зараз є розуміння, що ніякого business as usual більше не буде, бо ніякого usual уже немає. Втрата звичності все ще викликає когнітивний дисонанс, але карфаген конформізму зруйнований. Уже сьогодні Німеччина не блокує нафтове ембарго, а, навпаки, закликає інші європейські країни йти за її прикладом. Запущені по газовому треку процеси зупинити не вийде теж, — навіть Росія у своїй пихатій манері встигла заявити, що коли «Північний потік-2» й оживе, то вже не в тих обсягах, бо замість альтруїстичної допомоги Берліну Москва займеться абсолютно не першорядним завданням газифікації самої Росії. Перекладаючи з російської дипломатичної: Москва позадкувала.

Таке прощання переживають і ендеерівські «остальгічні» фантазії: варто поглянути на середній вік найактивніших учасників «руху за мир», як хочеться почати вимірювати середню температуру по палаті. Паралельно партія Die Linke, мікс почилої вкупі з НДР СЄПГ та хіпстерськи-лівацького Берліна, втрачає рейтинги і свою суть, — ледве пробравшись ще до цього складу парламенту, вона вже зараз у соціологічних опитуваннях перебуває на позиціях, що прямують до статистичної похибки.

Складніша ситуація у правлячій соціал-демократичній партії: підбадьорювана своїми коаліційними партнерами «Зеленими» та «вільними демократами», вона все ще зі скрипом стягує тісні на неї російські валянки й ніяк не вижене зі своїх лав колишнього канцлера Герхарда Шредера, який хвалькувато роздає інтерв'ю New York Times і згадує свої походи з Путіним у лазню. Однак і тут можна говорити про незворотність змін. Подобається — не подобається: «остполітік» розпадається.

Особливо цікава доля німецьких «Зелених» — пацифістів XXI століття, які прийшли ставити на німецьких новобудовах сонячні батареї та обмежувати швидкість на автобанах. Що ж, країну їм змінювати справді доводиться — однак поки що переважно закупівлями менш екологічно прийнятного скрапленого газу й адвокацією поставок в Україну зброї. А ще — заповненням німецької комунікаційної порожнечі, що шкодить її міжнародному іміджу: там, де канцлер Шольц знаходить десять абсурдних відмазок, включно з ядерною війною, міністерка закордонних справ Бербок устигає з'їздити в Бучу і щирим співчуттям показати: не такий уже вони бездушний та крижаний народ.

Головний же тест на європейську щирість, актуальну нинішній ситуації, перед Німеччиною все ще попереду. Не секрет, що Париж і Берлін традиційно ледь не головні скептики щодо будь-яких українських інтеграційних прагнень — чи то в ЄС, чи в НАТО. Однак сьогодні в них є шанс змінити цей анахронічний підхід, аргументація якого не витримує жодної критики. 

Доки Макрон у Єлисейському палаці наспівує «Подзвони мені, подзвони» й придумує якийсь «ЄС для невдах», Берлін справді може показати, що він готовий до правильного тлумачення своєї історичної відповідальності та актуальної ситуації у світі. Для цього досить буде підтримати нарешті Україну, рішуче виступивши за надання їй статусу країни-кандидата на членство в Європейському Союзі — сплутавши тим самим карти Путіну, перемалювавши навіки карту Європи й виправивши неточності у власній ментальній карті.