Воєнний стан: демократія vs безпека?

ZN.UA Ексклюзив Опитування читачів
Поділитися
Воєнний стан: демократія vs безпека? © Офіс президента
У пошуках балансу

Війна відсунула тему внутрішньої політики з медійних і суспільних пріоритетів. Ще напередодні вторгнення політики обмінювалися інформаційними ударами, заміряли електоральні рейтинги та займалися звичною візантійщиною. Проте з перших днів війни переважна більшість публічних персон консолідувалася навколо ідеї захисту країни, незначна меншість втекла з країни чи бодай зникла з інформаційного простору.

Закон про правовий режим воєнного стану прямо дозволяє обмежувати діяльність політичних партій, ЗМІ та свободу зібрань. Водночас реальне функціонування демократичних інституцій завжди вигідно відрізняло Україну від Російської Федерації та деяких інших сусідів і стало конкурентною перевагою в інформаційній війні. Українські медійники, загартовані внутрішніми баталіями, змогли активно провести кілька вдалих кампаній і в російському просторі соцмереж, кабельних та мобільних операторів. Відсутність же функціональної демократії стала однією з причин того, що російське керівництво отримало спотворену інформацію про настрої українського суспільства й розпочало програшну кампанію.

В Україні після майже двох місяців бойових дій постає дилема правильного балансу між потребами в керованості країною та інтересами військової цензури, з одного боку, і збереженням демократичних інституцій — з іншого. Війна має стати також приводом для перегляду і трансформації української політики у кращий бік, шансом позбутися задавнених хвороб — надмірного впливу олігархів, політичної корупції та маніпуляцій через ЗМІ.

Внутрішня політика у воєнний час проявляється в кількох сферах і в кожній може як посилити національні інтереси, так і послабити.

Дипломатичний фронт

Президент Володимир Зеленський відіграє головну роль у міжнародній діяльності та координуванні іноземної допомоги Україні. Він проводить щоденні перемовини зі світовими лідерами, а також публічно виступає перед парламентами країн-партнерів. Апеляювання до політичних законодавчих органів стало вдалим інструментом — це дозволяє отримувати бажану допомогу через публічну підтримку суспільств і політиків, якщо закриті діалоги з главами держав гальмуються через якісь сумніви з їхнього боку. Подальшу організаційну роботу з отримання допомоги проводять офіс президента і МЗС.

Офіс президента

Водночас із перших днів війни в роботу на дипломатичному фронті включилися депутати парламенту і громадські активісти. Результативним став візит до західних країн групи депутатів ВР, переважно жінок. І виключно важливо, що делегація складалася з представників різних фракцій. Наші партнери звикли до політичної конкуренції в Україні, і якщо вже влада й опозиція приїжджають по допомогу разом, це підвищує шанси на її отримання.

Варто зазначити, що санкції проти російської економіки поки що підтримали лише країни західних демократій. Багато інших країн зберігають відносний нейтралітет або обмежуються заявами про необхідність миру та дипломатичного врегулювання. І тут роботу українських посольств можуть посилити парламентські групи дружби, чимало яких мають багатолітні стабільні зв’язки з депутатами відповідних парламентів. Одні з найчисленніших — групи співпраці з Ізраїлем, Німеччиною, Францією, Китаєм. Цільова робота з політиками цих країн особливо актуальна з огляду на гальмування надання допомоги чи неоднозначні заяви, які інколи звідти лунають.

Міжпарламентські організації — теж важливий канал комунікації з політиками інших країн. У ПАРЄ, ПА ОБСЄ, Міжпарламентському союзі та інших організаціях — скрізь потрібно повторювати тези про наші потреби допомоги та санкційного тиску. Якщо є можливість захопити колишні російські квоти в керівних органах таких організацій, це теж потрібно планувати. Опозиційні політики мають свої особисті контакти, зокрема через міжнародні партійні альянси. Ці можливості теж слід підключати на повну потужність.

Звісно, меседж має бути єдиний на всіх майданчиках. Коли ми вимагали закрити небо, то всі мали говорити саме про це. Якщо зараз головними пріоритетами є нафтове ембарго та отримання наступального озброєння, то другорядні й корпоративні питання можуть почекати.

Що стосується можливості включити представників опозиції до групи переговірників із Російською Федерацією, то тут бачимо більше загроз і ризиків гонитви за піаром, аніж можливостей. Опозиція має потрібніші, але так само почесні поля для роботи.

Парламентський вимір

Верховна Рада показала під час війни свою політичну відповідальність і ефективність. Депутати з’являються до зали засідань у необхідній кількості, між засіданнями працюють «у полях» і готують рішення в комітетах. Скорочені процедури воєнного часу виявилися результативними, зі збереженням демократичності та грамотності рішень. Налагоджено робочу комунікацію між представниками більшості й опозиції, є фактично консенсус щодо порядку денного та пріоритетності розгляду питань. Законопроєкти в залі розглядаються без відволікання на «спам» чи зайвий піар, голосуються лише істотні питання, ніхто не тягне час.

Верховна Рада

Перед Верховною Радою, імовірно, постануть набагато складніші виклики, що стосуватимуться мирного врегулювання та можливої імплементації договору з РФ, якщо він колись з’явиться. Найбільш чутливим питанням може стати внесення змін до Конституції щодо перспективи членства в НАТО і гарантій безпеки. Крім того, може виникнути потреба перегляду законодавства про відносини з окупованими територіями, економічні пріоритети під час відбудови країни, перегляд держбюджету чи інші непопулярні рішення.

Тут парламентський діалог має відіграти дуже важливу роль і у виробленні рішень, і в комунікації із суспільством. Рішення про конституційні зміни чи проведення референдуму мають стати не ініціативою однієї політичної сили, а результатом консенсусу наявних політичних еліт. Тому закритий діалог про варіанти мирного договору має розпочинатися вже зараз, із урахуванням усіх обмежень та здорового глузду.

Свобода слова і політичних об’єднань

Поява телемарафону «Єдині новини» стала логічним кроком з огляду на потреби населення в постійній інформації, воєнні обмеження на поширення окремих деталей операцій і організаційні проблеми в роботі кожного телеканалу. Відсутність у цій системі однієї близької до опозиції медіа-групи по-різному пояснють обидві сторони, і навряд чи це питання буде вирішене до завершення війни. Імовірно, що економічні проблеми поствоєнних років не дозволять власникам утримувати всі збиткові телеканали. Західні партнери нині не наполягають на інформаційному лідерстві суспільного мовника, який за роки існування не зміг скласти конкуренцію своїм комерційним візаві.

Тимчасом український глядач звик до медійного плюралізму і в опитуваннях відзначав це як одне з наших демократичних досягнень. Дискусія про те, який формат і які обмеження допустимі як у воєнний час, так і в особливий період після закінчення активних бойових дій, має бути проведена насамперед усередині журналістського середовища. Зокрема, слід попрацювати над визначенням, які ЗМІ й висловлювання є сприянням агресору, а які — лише виявом політичного плюралізму. Фактор походження коштів для збиткових ЗМІ тут став би одним із маркерів. На жаль, зупинити російське фінансування багатьох ЗМІ не змогли перед війною, це теж має стати уроком для компетентних органів.

РНБО та Зеленський скористалися своїм правом і зупинили діяльність кількох політичних партій, які могли сприяти агресору. Після цього парламентська фракція ОПЗЖ призупинила свою діяльність, а її члени стали позафракційними і думають над своєю подальшою долею. Після війни відкривається вікно можливостей не лише для очищення політичного поля від колаборантів, а й для загальної політичної реформи: зробити кілька кроків для виведення партій з-під впливу медіа-олігархів або взагалі перезавантажити партійну систему.

Наприкінці другого місяця війни вже з’явилися перші спроби повернутися до медійних атак на конкурентів чи перебільшення заслуг «своїх» лідерів. У влади виникає спокуса утримати контроль над медіа-полем для домінування позитивних новин, опозиція ж інколи виступає у форматі виборчої кампанії, забуваючи про ще не завершені бойові дії. І тому знову стає актуальним знаходження розумного балансу поміж воєнною дисципліною та демократією, і це виклик не лише для влади, а й для опозиції та лідерів громадської думки.

Більше статей Ігоря Попова читайте за посиланням.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі