КОСТЮМ «ІЗ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ»... ЗА 7 МІЛЬЙОНІВ ВІДОМА ФІРМА З ПРОДАЖУ «ЧОЛОВІЧИХ КОСТЮМІВ ІЗ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ» ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ЗАЛИШИЛА УКРАЇНСЬКИЙ РИНОК, ЗАБОРГУВАЛА БЮДЖЕТУ КРАЇНИ 1 МЛН. ДОЛ. І 6 МЛН. ДОЛ. — БАНКУ «УКРАЇНА»

Ідеш — то йди, але спочатку поверни борги

Віднедавна у вітринах магазинів «Валді» замість чоловічих костюмів виставлено слізливі плакати: на тлі цвинтарних незабудок ліричні рядки з пісні В.Леонтьєва «Милый друг, не скучай, я вернусь, я знаю точно… Ты меня не забывай». Ой, як гірко оплакує відома фірма своє прощання з українським ринком! Навіть не віриться, що ще п’ять років тому основною лінією поведінки «Валді» в Україні була певна напористість, навіть агресивність. Результат наявний: протягом декількох років фірмі вдалося охопити торговою мережею майже всі обласні центри, а три її магазини розташувалися на головних вулицях столиці. Авжеж: хто поступився б цими дохідними місцями добровільно?

Що ж, Д.Мороз — засновник фірми і власник однойменного товарного знака — залишився вірний своєму стилю супербізнесмена: настільки оригінальної рекламної кампанії в Україні, як на мене, ще не було. Цікаво, а якби після сумних віршів маленькими літерами приписати, що власник «Валді» уже понад півроку сидить у СІЗО і йому висунуто обвинувачення за п’ятьма статтями Кримінального кодексу України? Що залишаючи український ринок, «Валді» заборгувала бюджету України 5,2 млн. грн., а банку «Україна» — 6,1 млн. дол.? Напевно інтересу до «костюмів з Англії» (Сінгапура? Китаю? Бердичева? — див. нижче) стало б менше. Хто став би співчувати фірмі з таким послужним списком?

До речі, згадуючи минуле, наприклад газетну істерію піврічної давнини про те, що «Валді» «вимушено» залишила ринок (підступи конкурентів!), я була трохи здивована, виявивши, що один із «валдівських» магазинів аж ніяк не на головній площі столиці досі знаходиться на тому ж місці під тими ж вивісками. Невже «Валді» ще тут? Прощання з ринком, оплакуване деякими газетами, явно затяглося. Не здивуюся, коли ще через півроку в тих же вітринах з’являться нові плакати: «Ми перемогли — «Валді» знову з вами!» чи ще щось у цьому дусі. Адже фірма затято чіпляється за своє існування, нескінченні арбітражі вже докотилися з міста на Дніпрі до міста на туманному Альбіоні (до речі, там їх «Валді» програла). А Дмитро Мороз, очевидно, вміло цим усім керує з буцегарні.

Посадили... вчасно?

Якось дивно виходить: хоча (за словами власника) фірму створено за образом і подобою західних компаній, де, як відомо, усунення від роботи навіть керівника не впливає на роботу підприємства, «посадка» пана Мороза чомусь одразу розвалила всю систему «Валді». Робота торгової мережі, що складається з більш аніж десятка окремих юридичних осіб і охоплює, як уже згадувалося вище, майже всі обласні центри України, після арешту Д.Мороза (кримінальну справу за ст. 148-2
на власника «Валді» було заведено ще 1999 року, а в червні 2000-го його арештували) відразу виявилася паралізованою.

Як пише пан Мороз генеральному прокурору України, «деякі особи» підробили підписи керівника «Валді», заволодівши майном, грошима концерну і навіть його торговим знаком! Тож і рада б фірма заплатити по рахунках, та немає чим — власні рахунки порожні (грошики либонь осіли в Лондоні?). Кинувся головний кредитор «Валді» — банк «Україна» — стягнути зі злісного неплатника хоча б товаром і майном, а його... тю-тю, теж давно немає. Пан Мороз завчасно (чи в терміновому порядку, хтозна) передав усе підконтрольним фірмам.

Банк ризикнув — клієнт скористався

…А починалося все (і це теж було фірмовим стилем «Валді») дуже красиво. Вперше Д.Мороз прийшов в АКАБ «Україна» 1996 року. Спочатку брав кредити на незначні суми, вчасно погашаючи відсотки. Поступово за «Валді» закріпився імідж бездоганного клієнта. Коли 1997-го банк відкрив «Валді» майже 2-мільйонний кредит (як згодом з’ясувалося, під підроблені документи), фірма була вже достатньо розкрученою. У додатку до листа про виділення кредиту говорилося, що у «Валді» — просто-таки безліч планів, фірма відкрила багато магазинів і ще більше планує відкрити — були б гроші...

Відсотки за цим кредитом «Валді» спочатку погашала також вчасно, підтримуючи імідж гарного клієнта. І ось банк, на його прохання, нарешті збільшує 2-мільйонну кредитну лінію до 5,5 млн. дол. Ці гроші до того ж, за словами працівників банку, були недостатньо забезпечені заставою — для вигідних клієнтів банки іноді ризикують.

Ну а Морозу тільки того й треба. Мабуть, позичальник у жовтні 1999-го саме для того і псував папір, малюючи графік погашення заборгованості перед банком, щоб вже в листопаді з тріском його зірвати. У грудні банк у досить м’якій формі натякнув, що час би вже й заплатити. Розумію, мовляв, твоє становище (на той момент у «Валді» вже почалися неприємності з податковою), але борг, як годиться...

Супервигідний клієнт на лист не відреагував. Через місяць банк виставив «Валді» претензію на суму понад 2,5 млн. дол. — за неповернення коштів і несплату відсотків. Через півроку — нова претензія, природно, уже на більшу суму. І знову — нуль реакції. Що ж, міф про разове потоплення фірми «Валді» конкурентами, котрі підло скористалися арештом її керівника, вигаданий довгими ночами Дмитром Морозом у СІЗО, — не новий. Деякі трасти перед своїм безславним сконанням теж вдавалися до чогось подібного. Наприклад, випередивши «органи», самі ініціювали «відсидку» своїх керівників і навіть влаштовували погроми головних офісів. За шумом і гамом майно і грошики, природно, ховалися за кордоном.

Навіщо
банку фабрики?

1998 року Д.Мороз, використовуючи зв’язки, примудрився відкрити в тому ж АКАБ «Україна» ще одну кредитну лінію (банк «Україна» було призначено агентом з обслуговування кредитної лінії ЄБРР, наданої для заохочення українського товаровиробника) — майже на 2,5 млн. дол. Цільовий кредит надали дочірньому підприємству «Валді-Виробництво» (чого тільки немає в цій системі!) на термін до 5 серпня 2003 року суто під закупівлю швейного обладнання у фірми Vuldi Clothing Limited. Тобто фактично купити обладнання «Валді» мала у себе самої, адже власником англійської фірми є той же Д.Мороз. Насправді ж обладнання було взято в лізинг у англійської компанії Pfaff Below, при цьому Мороз «вклався» в суму, набагато меншу за 2,5 млн. дол. Куди ділася інша частина кредиту — не скаже ніхто. Ну як після цього не відчути себе «великим комбінатором»?

Оскільки однією з умов отримання кредиту ЄБРР було забезпечення його заставою на всю суму кредиту, «Валді-Виробництво» змушене було заставити своє майно, включаючи контрольні пакети акцій двох швейних фабрик — Бердичівської фабрики одягу (Житомирська обл.) і Барської швейної фабрики (Вінницька обл.). Природно, відсотки і по цьому кредиту також не платилися, банк почав судове провадження в арбітражі. На судах представники відповідача — сам Д.Мороз у цей час обживав СІЗО — незмінно скаржилися, що після придбання фабрик у «Валді» почалося важке фінансове життя: конфлікти з керівництвом, норовистими жіночими колективами... Не вірите? То візьміть самі і спробуйте.

За взаємною домовленістю, ще задовго до початку розбрату і судових позовів, контрольні пакети акцій обох швейних фабрик передали в управління банку «Україна». Ініціював передачу сам Мороз. Банку ці фабрики були, мов рибі парасолька.

А скільки тепер галасу навколо всього цього! Керівник «Валді» тепер заявляє, що безладдя на обох виробництвах почалися саме після передачі контрольних пакетів в управління «України». Мовляв, саме це остаточно завалило роботу фірми «Валді-Виробництво». Зірвавши тим самим виконання позичальником своїх обов’язків за договором. Ну що тут скажеш: дійсно засиділася людина в СІЗО — так і валить із хворої голови на здорову. Чи забув Д.Мороз, як використовував фабрики винятково з вигодою для своєї фірми, завантажуючи їх ледь на 10% паспортних потужностей? Адже «валдівські» піджаки шилися протягом трьох-чотирьох днів. Фабрики випускали по 100 піджаків на місяць за потужності 500 шт. у зміну. Не кажучи вже про те, що Барська швейна фабрика після «вдалої» покупки взагалі рік простояла забитою. За свідченням працівників банку, на акціонерних зборах бердичівської фабрики голодні і злі швеї (борги по зарплаті на той час накопичилися за три-чотири місяці) говорили на адресу керівництва «Валді» переважно ті слова, які не друкують.

Дмитру Морозу вигідно розпускати чутки про те, що після нього на фабриках одразу стало все погано. Дивіться, мовляв, не лише я не впорався. Такі умови в Україні для ведення бізнесу. Ти чув, ЄБРР?

…І взагалі, більше галасу, зустрічних судових позовів, прохань про перегляд справ у порядку нагляду абощо. А тим часом — продати товар і переказати гроші. Найімовірніше, саме ця мета і ставилася перед згадуваною вище слізливою кампанією: «Валді» залишає український ринок». До речі, за достовірними даними, Дмитро Мороз почав активно виводити з України свої активи ще перед арештом. А 2000 року і зовсім перевів торговий знак «Валді» на свою англійську компанію. Ось тобі і підступи конкурентів...

Результат цієї історії сумний: за станом на 30 березня поточного року компанія «Валді-Україна» заборгувала банку «Україна» за першим договором 3 млн. 701 тис., за другим — 2 млн. 404 тис. дол. Разом — 6,1 мільйона доларів, які належать вкладникам. Чому так сталося і чи винний Мороз — питання пустопорожнє. Хтось шкодує, що залишився без «валдівських» штанів «із Великобританії»? Мені більше шкода свою сусідку, котра купила перед виходом на пенсію кілька акцій банку «Україна». Мабуть, животіючи на 70 грн. на місяць, вже й забула, що їй мають сплачувати якісь дивіденди...

До речі, за свідченням очевидців, безпосередньо перед затриманням Мороз готував шляхи до відступу, традиційний сценарій передбачав купівлю квитків на всі рейси у бік Лондона. Як говорять працівники банку, коли б рішучі дії з повернення боргів не було розпочато іще б місяців зо два — гукай-шукай.

Плями на костюмі

А як гарно хлопці починали! Як уже зрозумів читач, «Валді» створили аж ніяк не англійці. Двоє наших співвітчизників — Валерій Родін і Дмитро Мороз (від перших літер їхніх імен й утворено назву фірми) почали з того, що привезли з Англії кілька валіз чоловічих сорочок і штанів, які відрізнялися від наявних тут не лише якістю.

Валерій і Дмитро вирішили змінити насамперед психологію підходу до одягу, манери вдягатися. Завжди дуже оригінальну і яскраву рекламну кампанію «Валді» став супроводжувати незмінний слоган: «Чоловічі костюми з Великобританії». Якщо до цього додати, що ці костюми красувалися у вітринах магазинів на найвелелюдніших площах — нашим чоловікам було від чого мліти. (Пригадую мою колишню приятельку, котра на початку 90-х ледь не втрачала свідомість, що в туалеті нашої спільної знайомої висить американський туалетний папір — та була одружена з американцем. «Розумієш, — стогнала вона, — у них навіть папір американський...») А якби власники «костюмів із Великобританії» дізналися, що їхні речі зшито аж ніяк не на Сетен-стріт, а в Сінгапурі, Китаї, Бердичеві тощо? Це, до речі, звичайний прийом усіх відомих фірм, які шукають на Сході дешеву робочу силу.

Нова ідея прижилася на українському ринку і незабаром досягла мети: вдягатися від «Валді» для наших чоловіків, не спокушених костюмами Кардена і Слави Зайцева, незабаром стало досить престижно. Пік продажів припав на 1995—97 роки, коли обороти фірми щороку зростали в кілька разів. І все б нічого, тільки одного чудового дня хлопцям важко стало ділити свої прибутки, і саме собою прийшло рішення, що тепер «кожний піде своїм шляхом». Після тривалого судового позову за товарний знак Дмитру Морозу дісталася «Валді», його колишній сподвижник, а нині затятий конкурент Валерій Родін заснував «Віді-ван». Цікаво, чи запропонував колишній сподвижник Родіну хоча б сочевичної юшки за поступку первородства? Однак традиційна історія повторилася: незабаром на весь світ уже було оголошено, що знищення «Валді» — справа рук конкурентів.

Тепер Дмитро Мороз скаржиться генеральному прокурору України: мовляв, прокурор м. Києва, київські арбітражні судді, працівники юстиції — всі, всі куплені. Поки мене тримають у СІЗО, розкрадаются гроші ЄБРР, вкладені в національне виробництво. Таким чином, підривається міжнародний імідж України. Нещодавно за скривдженого Д.Мороза навіть заступилася фракція Народного руху України, подавши запит у його справі на ім’я Президента. Ніби звичайний такий штатний запит, яких адміністрація перелопачує за день десятками. Однак власник «Валді» уже використовував його як черговий рекламний трюк: тепер усі його клопотання незмінно починаються зі «страшилки»: справа перебуває під особистим контролем Президента!

Банальній історії неплатника податків хтось намагається надати політичного забарвлення. І, мабуть, це тільки початок. Як показує життя, глибина образу наступного національного героя дуже залежить від глибини його гаманця.