Кардинал Майкл Черні. У пошуках всесвітнього братерства

Папа Римський Франциск — «Папа з третього світу» — як і передбачалося, стає голосом тих, кого зазвичай не чують. Бідні, бездомні, біженці — все це не імена людей і не лінії конкретних доль. Це назви проблем і криз, що стрясають більш благополучну частину світу.

Але навіть на проблеми й кризи можна дивитися під різними кутами. Святий Престол пропонує побачити в міграції не загрозу, а нормальний стан глобалізованого світу. Набагато нормальніший, ніж обмеження свободи переміщення.

 Про це — наша розмова з кардиналом Майклом Черні, канадцем чеського походження, єзуїтом, одним із тих, хто відповідає за політику Святого Престолу стосовно мігрантів і біженців. Майкл Черні був зведений у сан кардинала нинішнім Папою. Зокрема  тому, що поділяв позиції Папи Бергольо у важливих для нього питаннях. Про те, що це справді так, свідчить його кардинальський хрест, зроблений із дошки судна, на якому нелегальні мігранти прибули на Лампедузу. На звороті хреста — одне слово: «Приймати».

— Ваше преосвященство, суперечність  між закритістю та відкритістю в сучасному світі пролягає  не через карту світу, а через наші серця. Закриті кордони — це тільки маркери внутрішнього спротиву «чужинцям», який є, напевно, в кожного з нас. Що пропонує нам Папа Франциск?

— Братерство. У папській енцикліці «Всі брати» (Fratelli Tutti) сказано: братерство — це підходяща відповідь на виклики сучасного світу. Парадигма братерства  з його інклюзивністю, стабільністю та цілісним людським розвитком має просуватися на всіх рівнях. Дружба і братерство народжуються із зустрічей та діалогу, спільного пошуку істини, розпізнавання її, визнання її об'єктивності. Це допоможе уникнути «привласнення» істини, обмеженого однією точкою зору. Заохочення здорової культури спілкування допоможе досягти соціальної згуртованості, при якій нікому не відмовляють у правах або можливостях.

— Яка стратегія щодо мігрантів вважається Католицькою церквою більш підходящою для сучасного світу взагалі й України, зокрема, — асиміляція чи мультикультуралізм?

— Позиція Папи абсолютно зрозуміла — інтеграція без асиміляції. Це двосторонній процес, побудований переважно   на взаємному  визнанні культурного багатства сторін. Це виключає накладення однієї культури на іншу і  взаємну ізоляцію, яка може призвести до створення гетто.

Стратегія Папи Франциска стосовно мігрантів зводиться до чотирьох процесів, які взаємопов’язані: вітати, захищати, просувати й інтегрувати вразливих людей. І тих, хто все ще в дорозі, і тих, хто вже знайшов місце, де осісти.

Ми маємо розуміти, що люди здебільшого не зриваються з місця просто так, задля пошуку пригод. Люди шукають достойне, хороше життя для себе та своїх дітей в оточенні тієї культури, яку вони глибоко розуміють. Своєї власної культури. Якщо вони замислюються про міграцію, то це тому, що місцеві перспективи хорошого життя — buen vivir, як це називають народи Амазонії, — не видаються  багатообіцяючими. Або тому, що життя вже стало нестерпним. Тим часом  люди бачать інші місця — краще розвинені, безпечніші. І вони можуть вибрати другий, кращий варіант — знайти нове місце. Місце з кращими перспективами для їхнього власного повноцінного розвитку, і особливо їхніх дітей.

— У якомусь ідеальному світі люди можуть просто вибирати, де їм жити, і ніщо не перешкоджає їхньому переїздові з місця на місце. Так?

— Якщо цілісний розвиток кожної людини є базовою цінністю на всіх рівнях — від національного до міжнародного, тоді — так, міграція стає вираженням свободи вибору місця проживання. Нікого не можна примушувати до міграції. Широко відоме «право залишитися», яке розглядає міграцію як питання вибору. Найчесніший і найефективніший  спосіб боротьби з примусовою міграцією — це забезпечення права кожної людини на збереження гідності, миру та безпеки у країнах походження.

— Виїхати — це завжди «план Б»?

— Звісно, міграція —  це тільки «другий кращий вибір». Перший — залишитися вдома. Більшість людей воліла б нікуди не їхати, залишатися на місці, якщо тільки є надія на buen vivir. Наприклад, багато сирійців, котрі втекли зі своєї країни, воліли б залишитися вдома, якби це було можливо.

Церква, її соціальне вчення повністю підтримують бажання триматися коріння і залишатися вдома. Як каже Папа Франциск, усе розпочинається зі спільнот, із яких походять мігранти. Їм, їхнім сім’ям мають бути однаковою  мірою гарантовані ці два права — право виїхати і право залишитися, жити в себе на батьківщині достойним  життям.

Ми постійно говоримо про необхідність контролю над міграцією. Але давайте натомість більше наполягати на праві людей залишатися вдома. Можливо, це правильніший  шлях до зменшення міграції, ніж просте закриття кордонів.

Майкл Черні/Twitter

— Вам не здається, що це якось надто ідеально:  хай усі їдуть, куди хочуть, і тоді світ стане глобальнішим чи навіть більш гомогенним... Але емігрують зазвичай найсміливіші, сильні, пасіонарні — найцінніший людський ресурс. Вони вибирають виїхати  замість того, щоб залишитися і змінювати життя у себе вдома. Врешті-решт,  це може призвести до ще більшої нерівності у світі, до ще більшого розриву між багатими та бідними країнами                                                                                                      

— «Багаті країни», «бідні країни» — ці поняття при глобальних порівняннях    більшою мірою застосовні  до держав, ніж до реальних людей. Давайте переважно говорити про людей, а не країни. Безперечно, сучасні масові переміщення мігрантів дуже складні, часто непередбачувані й можуть здатися навіть небезпечними. Але треба підходити до сьогоднішніх викликів, пов'язаних із міграціями, відповідально. Користуватися  адекватними інструментами аналізу, а не піддаватися страху й тискові  з боку приватних інтересів. Навчімося  цінувати, а не боятися. І, повірте, багато що можна  зробити разом, коли не відкидати  зопалу. Люди ризикують життям, пускаючись у небезпечну мандрівку в пошуках кращого життя. Для такого ризику в них мають бути вагомі підстави.

— Ви кажете, причиною міграцій стають «нестерпні умови» на батьківщині. Що можна зробити з режимами, які створюють своїм громадянам такі «нестерпні умови»? Чи можливий, із погляду Католицької церкви,   збройний опір  таким режимам?

— Згідно з Компендіумом соціальної доктрини Церкви, «право на застосування сили з метою законної оборони пов'язане з обов'язком захищати невинних, нездатних  захистити самих себе від актів агресії, і допомагати їм». Це положення перебуває  в повній злагоді з «обов'язком захищати», проголошеним ООН на Всесвітньому саміті 2005 року. Цей обов'язок, нагадаю, стосується вирішення чотирьох основних завдань — запобігання геноцидові, військовим злочинам, етнічним чисткам та  злочинам проти людяності.

У сучасних конфліктах, які часто відбуваються всередині держави, необхідно дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права. Надто часто цивільне населення страждає від насильства, а інколи навіть стає навмисною мішенню   війни. Інколи  їх жорстоко вбивають, інколи  зганяють із власної землі, примушують до переселення під виглядом «етнічної чистки». Це завжди неприйнятно. В «етнічній чистці» немає нічого, власне, «чистого», — не треба використовувати гарні слова для поганих справ.

У таких трагічних обставинах гуманітарна допомога має доходити до цивільного населення і ніколи не  використовуватися для тиску.

— На тлі кризи на кордоні Білорусі з країнами ЄС — Польщею, Литвою, Латвією — заговорили про мігрантів як «зброю гібридної війни в руках Олександра Лукашенка». Як ви вважаєте, мігранти справді можуть стати знаряддям війни?

— Мені важко говорити без глибокого вивчення кожного конкретного випадку, на ваше запитання краще відповів би, скажімо, папський нунцій у Литві. Але одне я можу вам сказати цілком прямо: перетворювати знедолених людей на знаряддя війни — це абсолютно неприпустимо. Люди взагалі не можуть бути «зброєю».

— Папа Франциск уже ввійшов в історію як заступник за мігрантів і біженців. Але який реальний вплив на міграційну політику західних країн має Католицька церква? Перед нами приклад Польщі, де вплив Костелу і на суспільство, і на державну політику дуже великий, але при цьому там сильні антимігрантські настрої і вкрай  нелояльна до мігрантів законодавча база.  

— Ваше запитання корениться  в новітній історії центральноєвропейських країн  часів Другої світової війни. Багато чинників  сходяться тут воєдино. І один із найбільш непростих для розуміння — це зміна місця та ролі церкви в суспільстві, її взаємовідносини з урядом, державою, громадянським суспільством, громадською думкою. Ви знаєте, мені неодноразово доводилося мати справу з такою ситуацією, спілкуватися з людьми, які до цього залучені. І щоразу я дивувався, наскільки в них усе складно  і як швидко розмова переходить на підвищені тони.

Однак зверніть увагу: у недавній заяві (22 серпня 2021 р.) Польська єпископська конференція закликала до гостинності стосовно біженців та  мігрантів, а не до закриття кордонів. Єпископ Кшиштоф Задарко, голова ради з питань міграції Польської єпископської конференції, заявив, що до мігрантів треба дотримуватися прав людини. Він підкреслив, що стимулювати страх перед іншими людьми — «нелюдяно й не по-християнському».

— У своєму виступі на Екуменічному тижні в Українському католицькому університеті ви згадували кримських татар. Народ, який уже вдруге за останні сто років вимушений залишати батьківщину не з власної волі. Чи можемо ми говорити про проблеми біженців, не згадуючи причин  утечі? У багатьох українців складається враження, що Святий Престол уникає говорити про політику Кремля стосовно  України взагалі та Криму, зокрема.

— Вибачте, я не можу коментувати політику і дипломатію Святого Престолу. Я говорю про кримських татар  як про мігрантів, біженців, про їхні потреби і про те, чим Україна могла б їм допомогти, — це та сфера, яку я знаю і в якій працюю.   Що ж стосується  оцінки політики — Кремля чи кого-небудь іще,  — вам краще звернутися до більш компетентних у цьому питанні  представників Святого Престолу,  ніж я.

— У своєму виступі ви дуже зворушливо говорили про проблеми українських жінок, які виїхали на заробітки. А як загалом  Святий Престол бачить і оцінює ситуацію з мігрантами в Україні?

— Мігранти, наскільки мені відомо, на цей момент становлять чи не основу національної економіки України. Приватні грошові перекази заробітчан забезпечують українські родини, у тому числі, найнеобхіднішим. Україна отримує від міграції велику економічну вигоду.

Однак у цього  є і зворотний бік. Руйнуються сім'ї. Від чого страждають насамперед  діти. Серед ваших трудових мігрантів дуже багато жінок, — це означає, що безліч дітей виростають  без материнської уваги. Це завдає їм величезної шкоди.

Проте страждають і самі жінки, розлучені зі своїми родинами. Навіть коли вони повертаються додому, виявляється, що вони вже чужі для своїх рідних. У результаті, людина, котра  присвятила життя забезпеченню сім'ї, зрештою    залишається викинутою з її життя.

Крім того,  Україна дуже  потерпає через від'їзд молоді. У результаті, ваше населення — серед  тих, хто найшвидше в Європі старіє. Через відплив рук і мізків зменшується  кількість перспективної робочої сили.

Тож, поряд  із перевагами, міграція істотно шкодить  вашій національній економіці. З такими тенденціями необхідно боротися в рамках як національної політики, так і європейської координації. Роль же Церкви полягає в тому, щоб супроводжувати, пропонуючи пастирську турботу всім учасникам і, за необхідності, підвищуючи голос, коли  випадки  недоліків та несправедливостей повторюються.

— У своєму виступі ви говорили про «радикальні реформи на державному рівні, які можуть призвести до знедолення окремих груп громадян України». Які саме «радикальні реформи» викликають ваші побоювання?

— Під «радикальними реформами» я розумію зміни, які здійснюються неадекватно, надто несподівано або нерівномірно. Без належного  планування, без достатньої підтримки  тих, хто найбільш уразливий. Такі реформи можуть заподіяти багато страждань. Можуть призвести й до нової хвилі еміграції, оскільки   ті-таки  цілісний розвиток і buen vivir для окремих груп людей виявляться недосяжними.

Я згадав у своєму виступі деякі моменти, які можуть стосуватися  українського контексту. Це, по-перше, діаспора й емігранти. Вони залишаються органічною частиною української  спільноти, і політики не повинні  забувати про них. По-друге, масова еміграція кваліфікованих кадрів, або так званий відплив мізків. По-третє, реінтеграція тих, хто повертається.  Необхідно розробити дійові заходи із соціальної та професійної реінтеграції. Нарешті, внутрішньо переміщені особи потребують уваги та залучення в соціальне життя. Без національних меншин створення братерського і мультикультурного українського суспільства було б неможливе.

— Який же основний орієнтир для реформ нам годилося  б мати перед собою?

— Загальне благо. Церкві важливо, щоб реформи й далекосяжні  програми враховували вразливі групи населення — бідних, маргіналізованих або периферійних членів суспільства, нездатних  постояти за себе.

Соціальне вчення Церкви, керівництво та дії Святого Отця спонукають нас учитися працювати спільно  без заздрощів, без дисгармонії або поділу, будувати братерське суспільство. Як казав Папа Франциск у своєму посланні з нагоди  Всесвітнього дня мігранта і біженця, ми маємо «мандрувати до ще ширшого «ми» для всіх чоловіків і жінок задля оновлення людської сім'ї, спільної побудови майбутнього справедливого світу, так, щоб ніхто не залишився позаду».