ТРУДИСЬ! І БУДЕШ... БІДНИМ

Нинішнього року на врочистостях із нагоди Дня працівників сільського господарства, який традиційно відзначається на Вінниччині з особливим пієтетом, прозвучало щось давно забуте й ніби аж нереальне: за рейтинговою оцінкою Мінагрополітики, агропромисловий комплекс Вінницької області визнано найкращим у державі.

Звісно, лунали оплески, і груди людей, хоч якимсь чином до цього причетних, певне, розпирало відчуття законної (а це таки так) гордості. І все ж це визнання сприймалося якось аж надто скромно, ніби незручно було так дуже хвалитись досягнутим. Хоча літ надцять тому голова облдержадміністрації, чи то пак — у ті часи перший секретар обкому партії, вже крадькома прокручував би дірочку у піджаку — під орден Леніна. А дірочку під зірочку — Героя Соцпраці — ладнали б люди простіші: тракторист, комбайнер, ланкова, телятниця. Напевне, були б серед нагороджених хлібороби з колгоспів (пардон — приватних сільськогосподарських підприємств) «Перемога» села Високе Томашпільського, «Радівське» села Радівське Калинівського, агрофірми «Крижопіль» Крижопільського районів, які зібрали цього року по 51—56 центнерів зерна з гектара. Приватному підприємству «Юхимівське» Шаргородського і товариству «Промінь» села Черепашинці Калинівського районів, найвірогідніше, довели б рознарядку на відзначення тракториста бурякозбирального комплексу і ланкової буряківничої ланки — за врожай солодких коренів по 672 і 526 центнерів з гектара. І не посміли б оминути увагою товариство «Липовецьке» з селища Липовець, де утримується 10 тис. голів свиней, середньодобові прирости яких становлять 362 грами, а рівень рентабельності сягнув 86%. Та й керівники Крижопільського, Тростянецького і Бершадського районів, де зібрали нинішнього року по 37,4—38,4 центнера зернових з гектара, цілком могли б розраховувати якщо не на орден, то на медаль — точно.

Тодішня держава не скупилася на нагороди, коли вони були справді заслужені. І не самими лише орденами й медалями обмежувалася державна щедрість: премії, високі зарплати, повні комори натуроплати, можливість позачергово придбати дефіцитні тоді автомобілі, побутову техніку і так звані предмети розкошу — килими, меблі тощо — все це було обов’язковим супроводом нагороди, яку тоді нікому й на думку не спадало назвати «брязкальцем». Як казав мені один з найпередовіших тоді (і тепер, до речі, теж, тільки зараз це називається «один з найкрутіших») голів колгоспу, Микола Мельник зі знаменитої Липівки Томашпільського району: «У нас у кожному дворі стояв автомобіль, а то й два. І люди вже не знали, куди дівати гроші».

Чому ж нині на Вінниччині не відчувається того пожвавлення, яке неминуче мало б бути перед таким вагомим підсумком річної праці? Чому настрій у трударів не те що не переможний, а, швидше, непевний, насторожений, щоб не сказати — тривожний?

Золоті центнери

У березні, коли вся Вінниччина сіяла, ми з головою облдержадміністрації Юрієм Івановим розмовляли про майбутній врожай. Річ у тому, що ще з зими область «замахнулася» на 2,5 млн. тонн зерна, і на такий показник влада вперто націлювала село. Після торішніх 1,8 млн. нова цифра здавалася мені нереальною, а Юрій Іванович запевняв мене у її ймовірності, що називається, з фактами в руках. Озимі посіви зросли майже вдвічі, порівняно з періодом трирічної давності, — до 450 тис. гектарів. А всього зерновими в області засіяно понад мільйон гектарів. Під запланований урожай було «внесено» 140 млн. гривень банківських кредитів, плюс 100 млн. окремих інвестицій від власників, плюс 30 млн. з обласного бюджету…

А далі губернатор розповів про програму відродження тваринництва, що впроваджується в краї і виконання якої, безперечно, має базуватися на відповідній кормовій базі, де зерно теж не на останньому місці. Втім, під час того інтерв’ю ми вже не стали ділити шкуру невбитого ведмедя, тобто говорити про долю майбутнього врожаю. Хоча під час багатьох попередніх і пізніших розмов з вінницькими фахівцями ні-ні та й вигулькувала ця тема: що буде з вирощеним зерном, якщо воно й справді так рясно вродить? Хтось сказав мені мимохідь, що пан Іванов давно порушував цю проблему на найвищому, так би мовити, рівні: «вгорі» запевнили, що все розраховано, все під контролем. Справді, після торішніх карколомних стрибків цін на зерно, борошно та хліб нагальним видавалось лише одне — виростити якнайбільше і щонайкращого. А вже коли хліб буде в коморі, то хіба дурень не знатиме, що з ним робити.

Зернові й справді зародили на славу, перевищивши торішній результат майже на 400 тис. тонн. Середня врожайність по області становила 27,2 центнера, що на 2,2 центнера вище, ніж торік. А кукурудза, посіви під якою нинішнього року в області зросли до 100 тис. гектарів, взагалі здивувала небаченим за останні двадцять літ урожаєм: в середньому по 40 центнерів з гектара. І хоча вінницький коровай цього року за ваговитістю поступався традиційно більш хлібним південним областям, та серця причетних до себе грів, либонь, більше, ніж навіть першість Вінниччини в Україні з валового збору зерна у 1998 та 2000 роках і третє місце в 1999-му. Бо він був не лише вагомим, а й якісним: майже на 85% складався з продовольчого зерна. У планах керівників сільськогосподарських підприємств був уже чітко розписаний кожен центнер: кредити, зарплати, податки, різноманітні фонди і платежі вимагали свого — вдосталь і вчасно.

Та щойно в Україні вималювалася картина зернового благоденства, з обіцяними «стабільними» цінами на зерно почало щось коїтися: вони впали до позначок нижче нікуди і потягнули за собою в безодню всі селянські надії. Набиті зерном мішки, якими снили і які в поті чола наповнювали жилаві селянські господарства, враз перетворилися в гирі на їхніх ногах. Хоча, здавалося, що може бути парадоксальнішим, ніж збитки за рекордних намолотів? Та сталося саме так. І тим, хто вчора закликав сіяти, вирощувати, добиватися високих урожаїв, нічого не залишалося, як звертатися до селян швидше з проханням, ніж із порадою: не продавати зерно за такими низькими цінами, притримати його до «кращих» часів.

Зерно «залягло» в коморах господарств не золотим запасом, а чистим збитком. Лише в поточному році, коли сільгоспвиробники Вінниччини реалізували в основному торішню продукцію і частину зерна нового врожаю, всупереч очікуваним прибуткам, чистий дохід сільськогосподарських підприємств зменшився майже на 40%, а рівень рентабельності сільськогосподарського виробництва — з 16,9 до 10,3%. Заручницею дестабілізації на ринку зерна фактично стала вся фінансова система області. Бо як інакше розцінювати зростання взаємних неплатежів, збільшення недоїмки до Пенсійного фонду та місцевих бюджетів, сповільнення темпів погашення боргів із заробітної плати, зростання питомої ваги проблемних кредитів та погіршення ліквідності комерційних банків, що простежувались у краї протягом осінніх місяців? Та й харчова промисловість опинилась у зачарованому колі проблем...

Тому розмови про реальну можливість зібрати наступного року на Вінниччині три мільйони тонн зерна, що жваво спалахнули були на хвилі ентузіазму одразу після підбиття перших підсумків жнив, тихо зів’яли під проливними осінніми дощами немилосердної реальності. Кому, мовляв, це треба — наробитися, щоб злидарювати?

Солодкі борги

Після лікарні свекор затримався у нас на кілька днів.

— Де це ви цукор берете? — запитав він одного разу, довго й зосереджено помішуючи ложечкою чай.

— На базарі купуємо. Сказала продавщиця, що дуже добрий.

— Неправду сказала, — заперечив батько. — Це тростинний цукор. Бачиш, як довго він не розчиняється у воді? Наш, буряковий, не встигнеш кинути у воду, а ще гарячу, — і вже розтанув. І наш калорійніший, смачніший.

— Не видумуйте, — розсміялась я. — Який там смак у цукру? Солодкий — та й годі.

— Не скажи, — заперечив батько. — От нагрій буряковий цукор і тростинний. Наш пахне, а той — ні. В нашого смак є, а тростинний — тільки й того, що солодкий.

Свекор усе життя — 50 років трудового стажу! — пропрацював на цукрозаводі, заробивши жорстокий радикуліт, остеохондроз, ще купу професійних болячок і аж 105 гривень пенсії. Завод, який забрав у нього життя й здоров’я, він і досі любить віддано та болісно, переживаючи всі його нинішні проблеми, як свої власні. А вже всі технологічні процеси, тонкощі цукровиробництва й історію рідного підприємства знає напам’ять.

— У 1962 році в нас уже переробляли тростинний цукор, — каже він. — Тоді, як Кубу рятували. Скільки навезли того сирцю! Два роки всі кутки-закутки на заводі були завалені мішками. А кубинський мішок величезний, як лантух, — 120 кілограмів. Скрізь складали їх стосами. Крали, хто скільки міг, — бо ж добро було нелічене. Возили скрізь по селах цей сирець — він жовтий, не вибілений. Задурно продавали — по три рублі відро. За ті гроші в нашому селі цілий посьолок виріс. Так і називається — Кубинський.

— Ні, не кращий він від бурякового, гірший, — заперечливо крутить головою батько, згадуючи, на моє прохання, процес переробки тростинного сирцю. — Не дай Боже на п’ять хвилин перетримати його в центрифузі — закам’яніє навколо сита, хоч кайлом довбай. У нього кристали твердіші. Що ти хочеш — тростина! Очерет.

Я не стала йому розповідати, що нинішнього року в серпні — фактично напередодні виробничого сезону на вітчизняних цукрових заводах — за пролобійованою у Верховній Раді квотою (всупереч прийнятому тією ж Верховною Радою Закону «Про державне регулювання виробництва та реалізації цукру») в Україну було ввезено 260 тис. тонн цього «очеретяного» сирцю. Набагато нижчої собівартості виробництва, тростинний цукор продавався на базарах за точнісінько такою ж ціною, як і буряковий, — по дві з половиною гривні за кілограм. Який фантастичний «навар» отримали власники цього заморського багатства — знають лише вони, бо більше нікого, схоже, у країні це не цікавить. Як не цікавить і те, що такими діями добивається власна цукрова галузь, яка й без того дихає на ладан. Інакше не працювали б на чужоземного дядька, а хоч трохи думали б про дядька свого, з мозолястими від тяжкої праці руками, які внаслідок такої антидержавної політики перетворюються на жебрацькі долоні.

Тростинний цукор залишився в Україні. Як залишається і безмитно ввезений у режимі зони вільної торгівлі цукор та вироби з нього із Білорусі, Молдови, Росії. Це тоді як наш ринок переповнений так званим немобільним цукром, тобто продукцією ще з попередніх урожаїв, який кілька років підряд видавали в рахунок зарплат і пенсій і який усе ще лежить по людських коморах та горищах. На Вінниччині цей «стратегічний запас», на думку фахівців, становить приблизно стільки ж, скільки виробляють в області протягом сезону всі цукроварні.

Цілком імовірно. Адже область тому й називають «цукровим Донбасом», що тут — найкращі умови для вирощування цукрових буряків і, відповідно, найбільше цукрових заводів — 38. У загальних обсягах промислового виробництва області питома вага цукрової галузі займає понад 20%.

Історія буряковиробництва і цукроваріння налічує понад півтора століття, і хтозна, чи були в ній часи тяжчі, ніж нинішні. Хоча не можна сказати, що галузь кинута в області напризволяще. Цього року буряками було засіяно на 15 тис. гектарів більше, ніж торік, і вінницькі цукрові гони площею 116 тис. гектарів становили 13% від загальноукраїнських. Однак якщо раніше буряки були практично обов’язковою для всіх культурою, то нинішнього року 240 господарств із 911, що є в області, їх зовсім не посіяли. Невигідно! Бо досі невідомо, коли, куди, кому і за якою ціною збуватимуть оті 200 тис. тонн цукру, що, орієнтовно, будуть вироблені в області 26-ма працюючими цукроварнями. Адже ціна цукру, встановлена державою на рівні 2 грн. 37 коп. за кілограм, робить сьогодні дорогий буряковий цукор неконкурентоспроможним на ринку, де зі згадуваних причин оптова ціна не перевищує двох гривень. А якщо, боронь Боже, заводи продадуть свій цукор дешевше, їх — згідно із законом — оштрафують у подвійному розмірі. На складах в області, за попередніми даними, вже нагромадилося солодкої продукції на 50 млн. гривень. Знову — мішки з грішми, які лежать мертвим капіталом.

Ситуація в цукровій галузі не те що болюча для Вінниччини — пекуча вкрай. Адже вона дає роботу 70 тис. її жителів, а отже — засоби для існування більш ніж 200 тис. чоловік. Більш-менш благополучними можна нині назвати хіба що десятка півтора підприємств, які потрапили не просто в добрі руки, а — в хазяйновиті. Виграв той, хто комплексно підійшов до цукровиробництва. Як, приміром, Браїлівський цукрозавод, у якого є понад десять тисяч гектарів землі. Грамотно її обробляючи, він щорічно матиме близько 120 тис. центнерів буряків, при загальній потребі 150 тис. А отже, заводчани будуть забезпечені роботою. Ті ж власники, які заздалегідь не подбали про зону вирощування сировини, опинилися в надзвичайно скрутній ситуації. На деяких цукроварнях уже змінилося по три-чотири власники: завод, який приносить самі лише збитки, нікому непотрібен. Але якби все могло вирішитися тільки зусиллями власників чи місцевої влади! Правила гри диктує держава, і сама ж держава, на жаль, їх порушує. І, хоч як прикро це усвідомлювати, не на користь власного виробника.

Дамоклів меч

Мінагрополітики, віддаючи першість агропромисловому комплексу Вінниччини за загальними показниками (до речі, вперше в її історії ), звичайно, насамперед відзначало не хлібний ужинок краю: не врожай цукрових буряків. Поза сумнівом, нагорода знайшла героїв завдяки ударній праці на фронті розвитку тваринництва. Тому самому фронті, на якому протягом останніх років немислима без худоби й птиці Україна програвала всі битви — безславно і, за великим рахунком, безрезультатно. Ревучі стада переправлялись за рубежі нашої Батьківщини «і тушкою, і опудалом», і натурою, і шкурою. Падали смертю хоробрих корови і телята, свині і птиця, — щоб придбати насіння, пальне, техніку, виплатити зарплату, розрахуватись із боргами. Пуття було мало, втрати — шалені. Про поновлення стада десятирічної, скажімо, давності нині не можна навіть мріяти. Однак на Вінниччині спромоглися, наскільки можливо, ситуацію виправити.

Першим кроком була програма розвитку та підтримки особистих підсобних господарств громадян, ініційована, розроблена і майже два роки тому запроваджена в життя обласною владою. Селянські двори, яких в області понад 517 тис., дають сьогодні 60% усієї сільськогосподарської продукції. 71,6% м’яса, 68% молока, 88,5% яєць виробляється саме тут, без застосування особливих механізмів, зате із застосуванням тяжкої і виснажливої селянської праці. Це — жива копійка, можливість прохарчуватися і вдягти сім’ю в наш безжалісний до чесних трудівників час. 50 копійок за літр молока влітку і гривня — взимку інколи бувають чи не єдиним шансом заробити живі гроші. Тому й зросло домашнє стадо з 78 тис. голів три—чотири роки тому до 200 тисяч нині. А кількість свиней — до 900 тис. голів (одна хрюшка на два мешканці області).

— Паруємо все, що можемо, — напівжартома-напівсерйозно говорив навесні в інтерв’ю «ДТ» голова Вінницької облдержадміністрації Ю.Іванов. Стимулювання домашнього тваринництва і справді набуло в області незвичайного розмаху: поросятами, телятами, курчатами й качатами преміювали, виплачували заробіток, їх дарували. Результат уже очевидний. Та активність влади не обмежилась виключно одноосібним сектором. Види на врожай, які мала область уже навесні, змусили тоді ж задуматись над використанням кормового зерна.

Протягом року, певна річ, встигли не так уже й багато. Почали працювати чотири птахофабрики — і одразу підвищили показник зростання виробництва яєць у сільськогосподарських підприємствах на 36%, тоді як у всіх категоріях господарств він становить 6%. Вперше за останні роки на 17% збільшилось виробництво м’яса, внаслідок чого його реалізація зросла більш як на 7 тис. тонн. На 13% зросло виробництво молока, а його реалізація на молокопереробні підприємства — майже на 40%. Це дало можливість значно краще завантажити потужності харчової і переробної промисловості та наростити за десять місяців обсяги виробництва.

Але, знову ж таки, постає проблема збуту. Внутрішній ринок уже не в змозі спожити все вирощене — не продавати ж його нижче собівартості. Європа не поспішає відчиняти двері перед українською продукцією, хоч вона і якісна, і — за західними мірками — недорога. Росія закупила для внутрішнього споживання дешеве м’ясо за кордоном — отже, на цього гігантського традиційного споживача українського м’яса і сала розраховувати нічого. Тож звідки візьметься рентабельність тваринництва? Навіть якщо певний час влада на Вінниччині і зуміє — найвірогідніше, суто адміністративними методами — втримати нинішню ситуацію у тваринництві, то, якщо не втрутиться держава, обвал все одно неминучий. Худобу знову масово пустять під ніж — потрібно ж звідкись брати гроші…

Традиційне запитання

У слов’ян воно одне: що робити? Хоча в цьому випадку ще й надзвичайно багатогранне.

Дуже часто доводиться констатувати: причина такого стану справ у тому, що й сьогодні наша держава, на жаль, не має чітко і всебічно відпрацьованої цілісної системи підтримки сільгосптоваровиробника. На прикладі Вінниччини це видно неозброєним оком. Бо всі пріоритетні в агропромисловому комплексі області галузі найбільше потерпають сьогодні саме від непродуманої (це в кращому разі, а в гіршому — злочинної) політики, яка виробляється десь у захмарних столичних кабінетах, а псує реальне, земне життя рядовим трудівникам. Причому ця політика ще й не узгоджена між гілками влади. Якщо вірити відповідальним посадовцям Вінниччини, їхні протести проти ввезення тростинного сирцю підтримували і Президент, і Кабмін, та Верховна Рада все одно прийняла рішення, яке однозначно шкодить власному товаровиробнику, а отже —державі.

Кілька років тому мені довелося писати про занепад цукрової галузі Вінниччини. Тоді контрольний пакет акцій цукрових заводів ще належав Фонду держмайна, і держава могла мати вирішальний вплив на відродження галузі. Та де там! Закон «Про державне регулювання виробництва та реалізації цукру» народжувався в таких муках і так довго, що галузь за цей час встигла майже сконати. І все ж, прийнятий після нескінченних звернень до Президента України, Кабміну і Верховної Ради аж у 1999 році, цей закон щось зумів зберегти, а дещо — навіть розвинути. В кожному разі, на Вінниччині встановлення нижньої граничної ціни на цукор і цукрові буряки дозволило галузі вже в 2000 році підвестися з колін і зробити перші кроки до виходу з кризи. Вперше за десятиліття цукрове виробництво стало прибутковим, рентабельність виробництва цукрових буряків у середньому досягла 5,8%, цукру — 5,5%. Та досить було одного удару — ввезення цукру-сирцю, щоб незміцнілу цукрову галузь знову почало лихоманити. Та так, що й до паралічу недалеко. А після нього, як відомо, вже не встають.

Тож і нормальні закони не рятують, якщо не виконуються. Однак виробництво зерна, скажімо, не регулюється досі жодним законом. А він украй потрібен, щоб передбачати квотування поставок хліба на внутрішній ринок і за міжнародними угодами, конкретно відпрацювати програму експорту, щорічно встановлювати мінімальну ціну на зерно, яка відшкодовувала б середньогалузеві нормативні витрати та забезпечувала виробникам необхідний прибуток, достатній для розширеного відтворення виробництва... Хоча, судячи із нинішньої ситуації, ще до прийняття закону необхідно вжити екстрених заходів, аби стабілізувати цінову ситуацію на ринку зерна і забезпечити основній масі сільгоспвиробників необхідні для розширеного відтворення умови.

Це треба було б робити не завтра — вчора. Але нам не звикати гасити пожежу. Гірше, що пожежна команда, як правило, прибуває вже на головешки, і води немає, насос несправний, брандспойти порвані. Хоча «пожежники» ще намагаються щось робити!

Власне, що саме — фахівцям зрозуміло. Та й пересічні громадяни, мабуть, пам’ятають з курсу всесвітньої історії, як Рузвельт, виводячи Сполучені Штати Америки з великої кризи, неухильно проводив свій так званий «новий курс», де саме держава диктувала умови власникам, опікуючись загальнонаціональними інтересами. У сільському господарстві, зокрема, була розроблена і втілена в життя жорстка програма формування цін: не могло бути й мови про продаж продукції за ціною, нижчою від собівартості.

Мабуть, найголовніше завдання, яке поставила на порядок денний цьогорічна ситуація з зерном, — це розвиток внутрішнього ринку, де й споживається те, що виробляють у державі. А отже, необхідно підвищувати купівельну спроможність людей. Та заплатити працівникам високу зарплату можливо лише при високій ефективності виробництва. А де взяти кошти на його розвиток?

Знову ж таки, з виробництва, але високорентабельного. Вінниччани інколи мали на рослинництві 100% рентабельності. Але її «гасило» тваринництво. І лише торік уперше за останню п’ятирічку сільське господарство краю отримало 16% рентабельності. Це приємно, та не більше. Бо, з огляду на такі тяжкі попередні роки, цей рівень рентабельності навряд чи може щось істотно змінити. Він не здатний розвинути внутрішній ринок, підняти на вищий щабель сільське господарство. Але саме на це мають бути спрямовані зусилля всіх державних інституцій. Нинішній же рік укотре продемонстрував слабкість або й відсутність таких зусиль.

— Ми не хочемо свободи при виробництві продукції, яка перевищує внутрішні потреби держави, — з гіркотою сказав кореспонденту «ДТ» голова Вінницької облдержадміністрації Ю.Іванов. — Це не конкуренція, це анархія. Ми хочемо регульованого ринку цукру, регульованого ринку зерна. Під час недавнього приїзду в область Президент України пообіцяв своє сприяння у вирішенні цих проблем. Без їх термінового розв’язання початок наступного сільськогосподарського року просто опиниться під загрозою.

...Після цього я не стала цікавитись у губернатора, чи готує він піджак під ордени.