Що не так із міжнародними рейтингами якості повітря?

Вам, безперечно, траплялася на очі новина, що Київ входить до першої десятки міст за забрудненням повітря. Поряд із Делі та Пекіном, у яких населення всемеро більше, наша столиця періодично потрапляє в червону зону. Найчастіше ми дізнаємося про це з міжнародної моніторингової онлайн-платформи IQAir, яка збирає дані від різних джерел по всьому світу в режимі реального часу й визначає рівень забруднення повітря. А для цього використовує Індекс якості повітря (AQI), розроблений Агентством з охорони навколишнього середовища США.

Чому ми дізнаємося про це з міжнародних додатків? Тому що в Києві, як і в усій країні, немає офіційної автоматизованої системи моніторингу повітря, яка б транслювала дані онлайн. Укргідрометцентр робить у Києві заміри лише 6 днів на тиждень, 3–4 рази на добу. Державні заміри виконуються ще за радянською методологією й на радянському обладнанні. Результати можна отримати тільки за добу. Крім того, до уваги не береться низка агресивних і поширених речовин: тверді частинки РМ 2,5 та PM 10, а також миш'як і ртуть. Хоча європейські директиви зобов’язують Україну робити відповідні вимірювання.

IQAir формує рейтинг, у якому Київ системно в лідерах. А ЗМІ постійно посилаються в новинах саме на цю платформу, тому я вирішив розібратися, чи справді варто довіряти інформації від неї. IQAir — швейцарська технологічна компанія, заснована 1963 року братами Хаммесами, що спеціалізується на розробці станцій моніторингу якості повітря та засобів для його очищення.

IQAir транслює дані лише з Києва й лише за одним показником — PM 2,5 (дрібнодисперсний пил). Інформація надходить від Головної астрономічної обсерваторії НАНУ (вулиці Тростянецька, Січових стрільців, проспект Науки та Голосіївський район), а також із семи інших джерел. Як стверджує Ірина Черниш, співзасновниця платформи SaveEcoBot, показники IQAir не до кінця репрезентативні, адже чим менше враховується даних, тим складніше отримати повну картину стану повітря. В Києві AirVisual бере дані лише з 11 станцій, а для міста площею 839 км² — це замало. До прикладу, в Пекіні — аж 1713 станцій, які переважно транслюють інформацію від офіційних органів влади.

Ці скріншоти наочно показують різницю в кількості датчиків моніторингових систем SaveEcoBot (зліва) та IQAir.

Таким чином, не можна вважати дані AirVisual абсолютно об’єктивними. А ЗМІ я б закликав не посилатися лише на цю платформу, а, як мінімум, робити висновки, аналізуючи кілька джерел. Цінним джерелом інформації про стан повітря для киян є платформа SaveEcoBot, створена активістами з ГО Save Dnipro. Це перший в Україні екологічний бот для моніторингу інформації про довкілля, промислових забруднювачів, їхні дозвільні документи та етапи проходження процедури ОВД (оцінки впливу на довкілля). У Києві на цей час встановлено 304 станції моніторингу стану атмосферного повітря, 164 з яких працюють і надають актуальну інформацію.

Отже, якщо систематично переглядати дані моніторингу, постає логічне запитання: чи справді в Києві погана якість повітря? Так, і на це впливає низка чинників, про які йтиметься нижче. Чи входить Київ до трійки світових лідерів із забруднення повітря, як інколи фіксує AirVisual? Ні, цю інформацію не можна вважати об’єктивною.

1. У Києві працюють 46 підприємств першої групи, дозвіл на викиди в повітря яким надає Міндовкілля. Найбільшим забруднювачем є Дарницька ТЕЦ, яка міститься в центрі густо населеного району і щодоби генерує близько трьохсот тонн шкідливих відходів, із яких у повітря, землю та воду Києва потрапляють: алюміній, барій, берилій, миш'як, мідь, нікель, ртуть, свинець, бор, кадмій, мідь, залізо, цинк. Дарницька ТЕЦ досі спалює вугілля — хоча може працювати на газу. Франція планує повністю відмовитися від спалювання вугілля до 2022 року, Британія — до 2025 року. А в нас, навпаки, — навіть у Києві спалюють брудне паливо за технологіями середини ХХ століття. Спалювання викопного твердого й рідкого палива супроводжується виділенням сірчистого, вуглекислого і чадного газів, які саме й становлять найбільшу небезпеку для здоров’я людини та довкілля.

Технології спалювання вугілля на ТЕЦ України найчастіше передбачають видалення золи і шлаків гідравлічним способом та складування їх у золовідвалах. Не виняток і золовідвал Дарницької ТЕЦ, який міститься на вулиці Здолбунівській. І — ні, це не якась відчужена промислова зона. Прямо через дорогу розташовані великий продуктовий магазин і багатоповерхівки.

Шкідливі речовини, що входять до складу золошлаків, можуть мігрувати з поверхні золовідвалу через повітряне і водне середовища та забруднювати приземний шар атмосфери, ґрунт, підземні й поверхневі води районів на відстані до кількох кілометрів від накопичувача відходів. Шлаки та зола доволі токсичні, їх токсичність складається з токсичності поліароматичних вуглеводнів (переважно бензо(а)пірену), важких металів і неопізнаних органічних токсикантів.

Потрібно було або ліквідувати відвал, або залишити навколо санітарну зону. Але в нас, як завжди, пішли третім шляхом — прибирати нічого не стали, зате прибудували висотки впритул до переповненого шламового відстійника. Тим часом у Євросоюзі із золошлаків будують дороги, чим одночасно вирішують проблеми їх утилізації та захисту навколишнього природного середовища.

Жителі Лівого берега столиці самі можуть розказати про загрозливе сусідство зі сміттєспалювальним заводом «Енергія». Він функціонує з 1984 року. Чиновники говорять про вигоди від роботи заводу і навіть демонструють дозвіл на викиди до 2025 року. А це цілий «букет» токсинів: понад 50 мг пилу — на кожен кубометр заводського диму, а ще вуглекислий газ, домішки сірки, хлор, аміак, оксиди азоту, фтор, важкі метали.

2. Найбільшими забруднювачами атмосферного повітря в Києві залишаються автомобілі. Саме викиди автотранспорту становлять левову частку від загальних (70–85%). При цьому аж чверть усіх автомобілів в Україні — старі моделі, які не відповідають еконормам. На вулицях столиці, де щодня спостерігається скупчення машин, концентрація токсинів у повітрі перевищує допустиму в три-чотири рази. Рішенням для цієї проблеми є розвиток електричного громадського транспорту та мікромобільності — інфраструктури для велосипедів, самокатів, моноколіс тощо. Мікромобільність може забрати на себе до 15% усіх поїздок містом.
3. Усі дані, які стосуються нашої національної та індивідуальної безпеки, ми маємо отримувати безпосередньо від українських органів влади, а не з неперевірених закордонних джерел. Ми повинні створювати й розвивати державну систему моніторингу повітря, про що йдеться в указі президента №111 від 23.03.2021 р. Міністерство захисту довкілля та КМДА постійно посилаються на відсутність грошей для створення такої системи. А відсутність об’єктивної інформації про стан атмосферного повітря призводить до нерозуміння масштабів проблеми та неправильних управлінських рішень або бездіяльності київської влади.

Що ж годилося б зробити, аби зменшити рівень забруднення та отримувати реальну інформацію про стан повітря?

1. Модернізувати або прибрати шкідливі виробництва за межі столиці. Це цілком можливо, якщо влада міста поставить перед собою таку амбітну мету. Адже на екологічні заходи київський бюджет виділяє немалі кошти — 5 млрд. грн. Витрачаючи їх за цільовим призначенням, принаймні комунальні підприємства можна екологічно модернізувати.
2. Київ має обмежувати рух неекологічного автомобільного транспорту, переводити комунальних перевізників на євростандарти і рухатися до створення «зон без забруднення».
3. Створити сучасну систему моніторингу атмосферного повітря, яка б відповідала міжнародним нормам за переліком шкідливих речовин та вчасним виявленням шкідливих концентрацій. Ця система мала б раз і назавжди вирішити питання отримання об’єктивної інформації про повітря столиці, і тоді можна було б відмовитися від не завжди точних закордонних моніторингових систем.
4. Непоганим рішенням було б також використовувати платформу SaveEcoBot легально. Тобто ввести її в законодавче поле. Тим більше є такі прецеденти в Європі, коли громадські системи моніторингу використовує держава.

Системи моніторингу стану довкілля ще називають magic glasses — магічними окулярами, які дозволяють нам знати про те, чого не можемо побачити. Володіючи цією інформацією, влада зможе приймати управлінські рішення, спираючись на факти, а не на припущення. Але для цього треба надіти хоч якісь glasses та спробувати використовувати brains.

Усі статті Єгора Фірсова читайте тут.