Кодекс Джона Кеннеді

Я впевнений, що після того, як над нашими містами розвіється пил століть, запам’ятаються не наші перемоги чи поразки в битвах і політиці, а наш внесок у розвиток людського духу.

Джон Кеннеді

Пломінь Пурпурового серця

Серпневого вечора 1943 року група патрульних кораблів ВМС США знялася з якоря у гавані Рендова, що на Соломонових островах, і взяла курс на Блекетську протоку з метою стежити за пересуванням японської ескадри, щоб потім дати їй бій.

Японська ескадра не з’являлася. Після опівночі 26-річний коман­дир корабля лейтенант Джон Кеннеді наказав команді PT-109 «прочесати» протоку. Несподівано вахтовий подав сигнал тривоги. Та запускати торпеди було вже пізно. За мить Кеннеді побачив перед собою велетенський ніс японського есмінця, що насувався. Есмінець «Амагірі» розрізав американське судно навпіл... Двох членів команди, які стояли на кормі PT-109, поглинув океан.

Кеннеді ушкодив спину. Долаючи біль, він рятував команду, зібравши таким чином всіх, хто вижив. Тримаючись за уламок корпусу судна, вони сподівалися, що на допомогу прийдуть свої. Не дочекавшись, лейтенант віддав наказ дістатися найближчого острова.

37-річний Патрик Макмагон, який ледь не згорів живцем у машинному відділенні, не міг урятуватися сам. Добре, що капітан судна виявився першокласним плавцем. Стиснувши зубами стропу рятувального круга Патрика, він чотири години поспіль плив до коралового острівця. Але й тут команда не дочекалася допомоги. Кеннеді віддав наказ плисти до більшого острова, сподіваючись розжитися їжею. Він знову рятував Макмагона, долаючи на межі людських можливостей нові милі. Їжу капітан, зрештою, знайшов на борту затонулого японського судна.

Допомога прийшла несподівано. На острові з’явилися аборигени — агенти австралійської берегової охорони. Через них командир PT-109 вийшов на зв’язок.

Так закінчився найдраматичніший епізод воєнної одіссеї Джона Кеннеді, який одразу після нападу Японії на Перл-Гарбор добровольцем пішов служити у ВМС. Його мужність було відзначено Пурпуровим серцем та медаллю ВМС і морської піхоти. Кеннеді пишався бойовими нагородами і як найдорожчий сувенір тримав на робочому столі шкаралупу кокосового горіха з вишкрябаним на ньому посланням часів Другої світової війни.

Noblesse oblige — не порожній звук

Біографи Кеннеді докладно, з подробицями, пишуть про його родовід, зображуючи улюбленцем долі. Цей портрет не зовсім відповідає дійсності. Його предки — ірландські іммігранти, які, рятуючися від голоду на батьківщині, опинилися в Новій Англії (північно-східні штати США), де стали однією з найвідоміших родин. Дід Джона Кеннеді з боку матері, від якого йому дісталося родове ім’я Фітцджеральд, був мером Бостона; а з боку батька — бізнесменом і політичним діячем католицької ірландської громади. Батько Джозеф Кеннеді також займався бізнесом і в 25-річному віці став наймолодшим у країні президентом банку. Завдяки вдалим фінансовим операціям він нажив багатство і посів впливове місце не тільки у діловому світі. Був послом США у королівському суді Сент-Джеймса у Великій Британії, очолював американську комісію з цінних паперів і морську комісію; підтримував близькі стосунки з Франкліном Рузвельтом, проте згодом став його затятим критиком.

Джозеф Кеннеді передав нащадкам не тільки невгамовну енергію та наполегливість. Він заснував для дев’ятьох своїх дітей окремі трастові фонди. Джон нарівні з іншими отримав у спадок 10 млн. доларів. Але його не цікавив бізнес, оскільки вважав, що багатство — добрий стимул служити суспільству.

«Він (Кеннеді) — не просто «продукт» середовища, яке його сформувало: католик, ветеран війни, виходець із багатої бостонської родини, випускник Гарварда, — писав майбутній спецрадник президента Теодор Соренсен. — Ті, хто намагався затиснути його у ці рамки, припустилися прикрої помилки. Свої найважливіші якості він набув і розвинув самотужки».

Ще в студентські роки Джона вирізняла схильність до самостійного мислення. Навчаючись у школі управління Гарвардського університету, написав політологічну розвідку «Чому Англія проспала?». Він розійшовся у поглядах із батьком, який вважав чемберленівську політику «вмиротворення» Гітлера безальтернативною. Кеннеді-молодший високо оцінив далекоглядність Вінстона Черчілля, з котрим зустрічався особисто, і стверджував, що США мають бути готові до війни. 1940 року робота випускника Гарварда, який із відзнакою закінчив найпрестижніший у США університет, вийшла друком і стала бестселером.

Внутрішньою потребою для вихідця з привілейованої бостонської родини був кодекс noblesse oblige. Перед Джоном постає питання — ким бути: правником, дипломатом, професором політології або історії. Він захоплюється журналістикою, працює кореспондентом герстівських видань на Потсдамській конфереції, під час парламентських виборів у Великій Британії й на установчій конференції ООН у Сан-Франциско. Зрештою вирішує: краще історію не висвітлювати, а творити її самому.

Військова слава, фінансові можливості та особисті зв’язки впливової родини відкривають Джону Кеннеді шлях у політику. 1946 року він перемагає на виборах у Конгрес і стає членом палати представників від Демо­кра­тичної партії (конгресменом його переоберуть іще двічі). А 1952-го завдає поразки республіканцеві Генрі Кеботу Лоджу, який уперше став сенатором ще тоді, коли Джон Кеннеді тільки вступив до коледжу.

Молодий конгресмен і сенатор часто голосує врозріз із позицією керівництва Демократич­ної партії. Він навіть підтримує законопроекти, які завдають фінансових збитків родинному бізнесу. Ризикуючи втратити голоси на наступних виборах, Кеннеді бере участь у роботі спецкомітету сенату з розслідування рекету і висуває законопроект, спрямований проти профспілкових босів. Не випадково Гарвадський університет удостоїв його почесного наукового звання з посв’ятою: «Хороброму офіцерові, здібному сенаторові, вихованцеві Гарварда, відданому партії, проте непохитному в своїх принципах».

Тим часом Кеннеді переконується, що можливості законодавців на Капітолійському пагорбі обмежені. Він спрямовує свій погляд у бік Білого дому, і 1956 року на з’їзді Демократичної партії домагається висунення своєї кандидатури на пост віце-президента, проте програє сенаторові Істесу Кіфоверу. То була поразка із солодким присмаком. Інак­ше, за власним визнанням, на його політичній кар’єрі міг бути поставлений хрест. Популярність республіканця Дуайта Айзенгауера, який домагається переобрання на другий строк, гарантує йому перемогу, і суперництво з боку демократів заздалегідь приречене на провал.

У цей час Джон Кеннеді нагадував альпініста, який після невдалої спроби піднятися на Монблан хоче підкорити Еверест. Він робить найамбітніший політичний вибір. Саме президент, на його думку, є «центром дії, головною рушійною силою, основою американської дер­жавної системи». На цю роль батько Кеннеді готував найстаршого сина — Джозефа, але той загинув на війні під час випробного польоту в небі над Англією. Тепер його місце займає Джон. Noblesse oblige… Кодекс родинної честі не порушено, навпаки — стверджено.

Шлях до Білого дому

1960 року, коли сенатор Джон Кеннеді починав президентські перегони, майже ніхто не вірив у те, що він має шанси на успіх. Йому виповнилося лише 43, до того ж він був католик. У такому віці не обирали жодного президента в історії США, і жоден не був католиком. Уже на старті Кеннеді наражається на сильний спротив найвпливовіших діячів-демократів. Так, екс-президент Гаррі Трумен публічно звертається до Джона Кеннеді з запитанням: «Сенаторе, чи ви вже готові служити країні й чи готова країна прийняти вас як президента?.. Нам потрібна зріла, досвідчена особа». «Якщо 14-річного досвіду на виборчих посадах недостатньо, — заявив він у телевізійному виступі, — то зі списку представлених Труменом десяти імен слід викреслити всіх, окрім декількох американських президентів і кожного президента у ХХ столітті, зокрема Вільсона, Рузвельта й самого Трумена». Якщо ж узяти за стандарт не досвід, а вік, іронізував Кеннеді, то випробування зрілості на довіру й владу не витримали б усі молодші за 44 роки. Джефферсон не зміг би написати Декларацію незалежності, Вашингтон — командувати континентальною армією, Медісон — творити конституцію і навіть Христофор Колумб — відкрити Америку. Не менших зусиль Джону Кеннеді коштувало довести, що католик може стати президентом США. Він виграв primaries усупереч протидії верхівки своєї партії, спираючись на підтримку партійних активістів у штатах.

Боротьба між Джоном Кеннеді і Річардом Ніксоном під час президентських перегонів була зіткненням двох уявлень про Америку та її перспективи на майбутнє. США перебували у стані стагнації. Їхній статус як найпотужнішої у світі супердержави, міжнародний престиж поблякли на тлі тріумфальних успіхів СРСР у космосі і його високих темпів економічного розвитку. Ніксон вів виборчу кампанію під гаслом «усе чудово, прекрасна маркізо». А його суперник прагнув пробудити у співвітчизників патріотичні почуття. «Настав час зрушити країну з місця», — постійно повторював він, звертаючись до виборців як до громадян, котрі здатні мислити.

Такий підхід був доволі ризикований. Кеннеді знав: країна поділена приблизно навпіл — «на вдоволених і стурбованих». Він робив ставку на тих, хто прагнув, щоб багата Америка відродилася духовно і повернула місце світового лідера.

Джон Кеннеді переміг із мінімальною перевагою у 108574 голоси (з понад 68 млн. виборців). Подив викликає не це, а сама перемога, яку він називав «дивом». Кандидат від республіканців мав значно більший фінансовий і медіаресурс, американці краще знали віце-президента, ніж сенатора. Згідно з опитуваннями, Ніксон постійно випереджав Кеннеді з незначним відривом. Долю виборів вирішили перші в історії США теледебати. Десятки мільйонів американців побачили харизматичного, упевненого в собі лідера нації. Більшість із тих, хто вагався, віддали свої голоси за нього.

В інавгураційній промові 20 січня 1961 року він звертається до своїх співвітчизників: «…Не питайте, що ваша країна може зробити для вас, краще спитайте, що ви можете зробити для своєї країни».

Холодне літо 1961-го

Урядування Кеннеді, усупереч сподіванням, починається з ганебного фіаско. Іще президент Айзенгауер санкціонував підготовку таємної операції із вторгнення на Кубу. Кеннеді дає їй зелене світло, повіривши запевненням ЦРУ і Пентагону. Його спокусила ідея, що кубинські емігранти, озброєні й вишколені ЦРУ на секретній базі у Гватемалі, зможуть скинути Кастро без відкритої військової інтервенції США. Та операція через численні прорахунки з тріском провалилася: у Затоці свиней оснащене радянською зброєю військо Кастро вщент розтрощило найманців.

Америка і світ були шоковані, не розуміючи, як Джон Кеннеді міг учинити таке безглуздя. Він і сам заявляв: «Як я міг втратити розум? Чому я виявився таким дурнем і дозволив їм діяти?». Втім, президент не шукав винних і всю відповідальність публічно взяв на себе.

Кеннеді розуміє: головний виклик Вашингтону кидає не Гавана, а Москва. Усвідомлення загрози ядерної війни внаслідок можливого прорахунку спонукають його до пошуку діалогу з Микитою Хрущовим. Це бажання було взаємним. Після інциденту з U-2 радянський лідер махнув рукою на Айзенгауера, сподіваючись домовитися з його наступником. Він надіслав Кеннеді тепле вітання з нагоди інавгурації і невдовзі звільнив полонених пілотів RB-47. У відповідь президент США передав листа з пропозицією провести саміт у Європі й отримав згоду.

«Безперечно, Хрущову, як і Кеннеді, хотілося зустрітися із суперником і оцінити його, — пояснює ситуацію спеціальний помічник президента Артур Шлесінджер у книзі «Тисяча днів. Джон
Ф.Кеннеді у Білому домі». — Безпереч­но й те, що під час подій у Затоці свиней американський президент справив на нього враження нерішучого молодика, не спроможного на жорсткі дії, до яких сам Хрущов вдався в Угор­щині. Якщо це так, то російський лідер міг сподіватися, що під час зустрічі віч-на-віч залякає його подібно до того, як залякував керівників інших дер­жав. Це дало б йому шанс поновити розпочату тринадять років тому Сталіним кампанію, спрямовану на витіснення Заходу з Берліна».

Віденська зустріч Кеннеді і Хрущова у червні 1961 року була по суті діалогом глухих. Вони дійшли згоди лише в одному — забезпечити нейтральний статус Лаосу, оскільки ані США, ані СРСР не мали у цій країні стратегічних інтересів. Але Хрущов висунув жорсткий ультиматум, вимагаючи, щоб війська союзників залишили Західний Берлін, а саме місто на основі договору між СРСР і західними державами було перетворене на «демілітаризоване й вільне». У разі їхньої відмови, погрожував радянський лідер, СРСР підпише договір з НДР. Хрущов зухвало провокував Кеннеді. Якщо Америка хоче воювати за Берлін, Радянський Союз не може їй зарадити, заявив «злий веселун» (так президент назве Хрущова під час зустрічі з британським прем’єром Гарольдом Макмілла­ном). Хрущов назвав конкретну дату укладення сепаратного договору — грудень. Після цього, заявив він, американці не матимуть у Берліні жодних прав. Стратегічна мета радянської політики залишалася незмінною — витіснити США з Європи, розколоти союзників і розвалити НАТО.

Небалакучий і стриманий господар Білого дому заявив, що його обирали президентом США не для того, аби він розірвав стосунки із Західною Європою. Він відкинув ультиматум і, прощаючись, сказав: «Це буде холодна зима». Холодним виявилося літо.

«Цей сучий син не зважає на слова, — заявив Кеннеді після повернення з Відня. — Він мусить побачити, як ми діємо». На ультиматум Хрущова Кеннеді відповів частковою мобілізацією резервістів, запитом до Конгресу асигнувати на оборону додаткові 3,25 млрд. дол. і водночас висловив готовність до переговорів.

Хрущов зрозумів — блефувати далі немає сенсу. Дипломатич­ний хід президента США виявився вдалим. Він не принизив суперника, не загнав його у глухий кут, а дав можливість відступити. На партійному з’їзді Хрущов заявив, що західні держави виявляють «певне розуміння» становища і схильні шукати розв’язок німецької проблеми та західноберлінського питання. Тепер він стверджував протилежне: СРСР не наполягатиме на підписанні мирного договору «обов’язково до 31 грудня 1961 року».

У Берліні як символ ганьби й безсилля комуністичної системи постав мур. Осуджуючи цей акт придушення свободи, західні держави не мали наміру воювати. Для них доступ до Західного Берліна залишається відкритим… Спричинена Хрущовим криза довкола Західного Берліна вщухає. Проблему спущено на рівень зовнішньополітичних відомств, де за відсутності політичної домовленості на найвищому рівні її a priori неможливо вирішити.

Дипломатична стратегія Джона Кеннеді виявляється ефективною і під час кубинської кризи 1962 року. Зіткнувшись із загрозою національним інтересам унаслідок розміщення за 90 миль від США радянських ракет, з усіх альтернативних варінтів він обирає блокаду. Це знизило ризик загрози ядерної війни і дало змогу войовничому прихильникові експансії комунізму дати задній хід в обмін на зобов’язання США не нападати на Кубу^*.

Найбільшим досягненням у своїй зовнішній політиці Джон Кеннеді вважав підписання
1963 р. американсько-радянсько-британського договору про часткову заборону ядерних випробувань. То була перша в історії домовленість між Заходом і Сходом щодо контролю над озброєннями. І цим усе сказано.

Він був улюбленим президентом не тільки американців. У першій половині 60-х років у СРСР виникла епідемія «антипатріотичного» вірусу. Мільйони людей, особливо молодь і жінки, захоплювалися Джоном Кеннеді, який «утер носа» Хрущову, та чарівною першою леді Америки Жаклін Кеннеді. Вони побачили на екранах телевізорів молодого вродливого президента, зовсім несхожого на лисого кремлівського вождя. Виявилося, що в політиків може бути людське обличчя.

Я належав до тих homo sovieticus, які сприймали це емоційно і майже нічого не знали ані про Америку, ані про Кеннеді. Тоді я не міг уявити, що стоятиму біля могили президента на Арлінгтонсь­кому кладовищі, відвідаю його бібліотеку та музей у Бостоні, спілкуватимуся з його сорат­никами і по-справжньому зрозумію, чому Кеннеді й сьогодні залишається чи не найулюбленішим президентом американців.

Багатство, якщо з ним мають справу не вузьколобі круті, може відіграти важливу суспільну роль. Завдяки йому Джон Кеннеді був незалежним президентом (таких, власне, небагато в історії США, та й в усьому світі). Не маючи жодних політичних зобов’язань перед потужними фінансовими групами, він зібрав довкола себе молодих яскравих особистостей-інтелектуалів.

Деякі з американських аналітиків вважають, що Кеннеді був непослідовний, не завершив розпочатих реформ, зокрема у сфері расових відносин — найболючішої проблеми США. Однак ніхто й ніколи вже не зможе відповісти на запитаня, чи здійснив би «ідеаліст без ілюзій» (як з легкої руки Жаклін називав себе Кеннеді) усі свої задуми, якби доля відвела йому більше часу. Та очевидно, що його концептуальні погляди на державний устрій зберігають свою актуальність не тільки для Америки.

Ставлення до влади і президентства. Кеннеді вважав, що вла­да існує не для вдоволення осо­бистих амбіцій, а для виконан­ня національного обов’язку. У виконавчій владі він обстоював верховенство Білого дому, у системі федерального урядування — виконавчої влади, а в масштабах країни — федеральних органів влади. Ця позиція визначалася не кон’юнктурними міркуваннями — перебуванням на посаді президента. Ще в той час, як Кеннеді був сенатором, він домагався надання більших повноважень і свободи дій президентові з питань допомоги іноземним дер­жавам, торгівлі, вето та запровадження надзвичайного стану.

Протистояння з Конгресом. На Капітолійському пагорбі Джону Кеннеді постійно протидіяла потужна коаліція республіканців і демократів-консерваторів із південних штатів. Президент не міг домогтися проходження ключового законопроекту — акта про громадянські права, який було ухвалено лише після його загибелі. Коаліція блокувала також важливий законопроект про поліпшення умов страхування у системі безплатної медичної допомоги. Коли президентові не вдалося домовитися із законодавцями, він використав можливості телебачення, звернувшись по моральну підтримку до нації. Конгрес наступного скликання змушений був поступитися. У тих випадках, коли це було можливо, президент обходив рогатки, які йому ставив Конгрес, видаючи укази.

Ставлення до відносин між церквою і державою та до релігії. Під час президентської вибор­чої кампанії Кеннеді заявив: «Я вірю в Америку, в якій церква і держава повністю відокремлені». Він виступав також проти «офіцій­ної державної церкви», оскільки Америка не є «ані католицькою, ані протестантською, ані єврейською». Як президент Кеннеді звертався до співітчизників із закликом підтримати рішення Верховного суду про скасування обов’язкового моління та читання Біблії в школах. «У нас є легкий вихід зі становища, — пояснив він, — молитися самим».

За свідченням Т.Соренсена, президент щонеділі відвідував месу. Він побував з візитом у Папи Римського, однак не став перед ним на коліна і не поцілував його персня. Джон Кеннеді ніколи не висловлював своїх поглядів про стосунки між Людиною і Богом. Єдиний раз католицьку месу в Білому домі правили 23 листопада 1963 року, наступного дня після того, як 35-й президент США трагічно загинув у Далласі.

Життєве гасло — мужність

Менш ніж через рік після трагедії комісія, очолювана головою Верховного суду Ерлом Ворреном, дійшла висновку, що Лі Гарві Освальд діяв як убивця-одинак. Натомість 1979 року спеціальна конгресова комісія висловила припущення про можливість змови, однак не розкрила ані її причин, ані масштабів. Клубок найрезонанснішого вбивста ХХ століття навряд чи буде колись розплутано: у незалежного президента було надто багато потужних ворогів за кордоном і в самих США.

Втім, набагато важливіше не те, за яких обставин загинув Джон Кеннеді, а його яскрава особистість. Якщо Україна не потоне на мілинах провінційного політиканства, майбутнє нове, освічене покоління політиків — вихованців Могилянки чи Гарварда рівнятиметься на дер­жавних діячів світового масштабу — таких, як Кеннеді. Він мислив, діяв, а коли помилявся, публічно брав відповідальність на себе.

Але, певно, визначальною рисою його характеру була мужність. Дивлячись на харизматичного Джона Кеннеді, який випромінював енергію й здоров’я, важко було здогадатися, що «впродовж принаймні половини земного життя його не полишав біль» (вислів брата Джона Кеннеді Роберта), а в Конгресі і в Білому домі йому часто доводилося спиратися на милиці. Ушкодивши хребет на футбольному полі Гарварда, а згодом на війні, він пішов на ризик складних небезпечних операцій (усі невдалі). Двічі був на межі смерті. Проте подолав смерть, щоб до останнього подиху жити повнокровним життям.

Прикутий до ліжка після чергової операції, він написав книгу «Нариси про мужніх», відзначену найвищою у США журналістською нагородою — премією Пулітцера і перекладену багатьма мовами світу (тільки не українською). У ній Джон Кеннеді на прикладах життя законодавців, які йшли проти течії, розповідає, що таке мужність у політиці. Асоціація з ним самим виникає сама собою.

P. S. Під час візиту президента України Віктора Ющенка до США у квітні 2005 року за мужність, виявлену в період помаранчевої революції, його першого серед закордонних державних діячів було відзначено нагородою бібліотеки й музею Кеннеді. Чи не час відповісти взаємністю? Адже Джон Кеннеді не був байдужим до України. Він сприяв звільненню з комуністичної каторги після 18-річного ув’язнення в концтаборах Сибіру і Мордовії Первоієрарха Української греко-католицької церкви (УГКЦ) Йосипа Сліпого. А у вітальному листі українській діаспорі з нагоди освячення площі у Вашинг­тоні під пам’ятник Тарасові Шевченку назвав його творчість «благородною часткою нашої історичної спадщини». Шкода, що noblesse oblige нас не обходить.