Бахчисарайський неФонтан

Фонтани ханського палацу, як і сотні років тому, весело дзвенять струменями води. З розташованих у горах каптажів вода безперебійно надходить старовинними водоводами.

Натомість жителі містечка Бахчисарай, у якому розташований палац, потерпають від безводдя. У більшості будинків цього райцентру Кримської АР вода буває чотири години на добу — дві вранці й дві увечері. У деякі райони міста взимку вода не потрапляє взагалі — водопровід замерзає.

Ще більші проблеми з водою в селах району. Системи водозабезпечення за радянських часів у селах існували. Їх будували й обслуговували сільськогосподарські підприємства. З розпадом Союзу колгоспи та радгоспи також розвалилися, а водопровідні мережі та водозабори згодом передали на баланс сільських рад. Та було вже пізно — устаткування або поіржавіло, або було розкрадене на брухт. Населенню довелося шукати воду в копанках, колодязях, пригадувати місця розташування джерел. Тим часом не скрізь така вода виявилася придатною для пиття. Ситуація добряче зіпсувала радість повернення на батьківщину кримським татарам, які сьогодні становлять майже четверту частину від 90 тисяч жителів району.

Нічні водовози

Сім’я Ленури Аметової жила в Узбекистані. У тамтешньому селі усе було в достатній кількості: і питна, і поливна вода, і газ. Але коли на початку 1990-х з’явилася нагода повернутися на історичну батьківщину, не вагаючись, покинули обжите місце й подалися до Криму.

У селі Завєтноє, де оселилися Аметови та іще кілька родин репатріантів, воду подавали старим зношеним водоводом у чотири вуличні колонки, розташовані за 200 метрів одна від одної. Щоб зробити запас живильної вологи, доводилося вставати вночі (удень воду розбирали сусідні села), тягнути шланг до своєї садиби й наповнювати відра, каструлі, діжки — що в кого було. (Ленурі за резервуар тривалий час служила шина від трактора «Білорусь», застелена всередині здоровенним шматком поліетилену). Особливо важко було пенсіонерам і молодим мамам.

Час од часу водогін ламався зовсім, і тоді Ленурі доводилося готувати їжу на воді з колодязя. «Звариш суп, — розповідає вона, — то ще гарячим його їсти можна, а тільки трохи охолоне — відразу відчувається огидний присмак, бо вода в колодязі дуже мінералізована».

Забезпечувати водою сільське населення Бахчисарайського району (понад 60 тисяч) мають комунальні підприємства тринадцяти тутешніх селищних рад. Але очікувати від них якісних, а нерідко й будь-яких послуг, — марно. Величезні борги з минулих часів, коли депутати ухвалювали популістські рішення про незмінність тарифів, зношеність обладнання, відтік кваліфікованих кадрів, довели різного роду «водоканали» до ручки.

За словами заступника голови Бахчисарайської райради Заміра Хайбуллаєва, третина водопровідних мереж району зношена на 90—95 відсотків і потребує негайної заміни. Лише на першочергові заходи з нормалізації водопостачання району потрібно 30—40 млн. грн., яких у районному дотаційному бюджеті немає.

Порятунок потопельників — …

Проте в 19 з 95 сіл району не тільки п’ють нормальну воду, а й почали навіть купувати пральні машини-автомати. Як же це їм вдалося? У селищах Скалисте та Віліно за водопостачання взялися приватні підприємці. Новий спосіб господарювання спочатку викликав безліч скарг, особливо коли злісних неплатників від’єднали від водогону. «Надто вже народ за колгоспно-радгоспні роки звик до думки, що вода — річ дармова», — зауважує З.Хайбуллаєв, який не раз виїжджав розбиратися на місця.

Цим власні ресурси й вичерпалися. У решті 17 сіл воду селяни отримали завдяки Програмі розвитку та інтеграції Криму (ПРІК), яка, у свою чергу, залучала кошти іноземних донорів, зокрема Швейцарської агенції з розвитку.

Є сьогодні вода й у Завєтному. Дізнавшись про успішність ПРІК у сусідньому селі, Ленура разом із сусідами організувала громаду (тут це називається «Организация сообщества»), зареєструвавши її в сільраді як орган місцевого самоврядування, і — до справи. 30 тис. гривень на земляні роботи надав район, 150 тис. — на устаткування та матеріали — швейцарці, а ще 100 тис. склали внески самих селян. Частину з них зібрали по дворах, частину склала вартість власноруч виконаних робіт — засипання траншей із трубами, бетонування фундаменту під водогінну вежу тощо. Поставили лічильник води на село та в кожному подвір’ї. Різницю між показниками загального лічильника та сумою індивідуальних «розкидають» на всіх, тому спроби тихцем «урізатися» у водогін тут, м’яко кажучи, не вітають.

Опікуватися новою системою доручили приватному підприємцеві. Перш ніж нести тарифи за водопостачання на затвердження в сільську раду, він показує всі розрахунки громаді. Певно, тому оплата за воду становить 100%!

А що ж робити решті сіл? Ну нехай швейцарці профінансують іще десяток-другий проектів, а далі? Коли кримчаки засвоять урок, який насправді хотіли дати західні донори? Адже головною метою швейцарських проектів (вони допомагали також в облаштуванні дитячих майданчиків, оновленні фельдшерсько-акушерських пунктів тощо) було не стільки поліпшити побут, скільки показати: «Все у ваших руках».

На випадок ядерної війни

Певні кошти в бюджетах різних рівнів, звісно, є. От тільки «видряпати» їх звідти… На прокладання того ж водогону потрібен проект. Вартість проектування становить до десяти відсотків від вартості всього обсягу робіт. Тобто проектувальники зацікавлені, щоб спорудження будь-якого об’єкту зробити якомога дорожчим. Додайте сюди складність тендерних та інших обов’язкових при витрачанні державних коштів процедур, неповороткість самих проектних організацій — і багатомісячне очікування готового проекту вам гарантоване. А тут і бюджетний рік скінчився — починай усе спочатку.

А ще ваша мрія про склянку чистої води має здолати смугу перешкод у вигляді застарілих норм та правил, виконання яких знову ж вимагає додаткових (і немалих) коштів. Співробітник ПРІК Микола Смірнов розповів, як важко реалізовувався проект у селі Севостьянівка, де люди брали воду з озерця-«корита» з перетвореними на багнюку берегами. Для будівництва водогону тут довелося шукати додаткові кошти, оскільки дозвільні організації вимагали побудувати, крім запланованого резервуара на 100 кубометрів, іще один такий самий. Пояснювалося це тим, що село розташоване в сейсмічній зоні, і другий резервуар потрібен на випадок землетрусу. «Якщо буде землетрус, — слушно зауважує М.Смірнов, — то де гарантія, що один з них обов’язково вціліє?». А під час реконструкції водогону у Маловидному його увагу привернули потужні, заповнені гравієм бетонні споруди над іще радянським резервуаром. З’ясувалося, що це фільтри, які мали б осаджувати радіоактивний пил у випадку ядерної війни. Будувати фільтри, слава Богу, від іноземних донорів ніхто не вимагав, але подібними до цих, «ядерних», вимогами просто нашпиговані різного роду правила та інструкції. І поки їх не переглянуть, води Криму не бачити.

«С голубого ручейка»,

як відомо, починається річка. Але через людську захланність часто тут-таки й закінчується. Був, наприклад, у старому Бахчисараї, на вул. Шмідта фонтан (так у Криму називають будь-яке облаштоване джерело). Цілорічно й цілодобово постачав городянам чудову питну воду. Сьогодні води в ньому немає. Глобальне потепління та інші природні катаклізми тут ні до чого. Винуватять бахчисарайці нового власника сусідньої турбази, який, кажуть, «урізався» у давній водопровід вище за схилом.

Але тут безцінна волога хоч не пропала зовсім. Бо є в Криму чимало прикладів, коли джерела просто знищують або занедбують. Минулого року, відвідуючи монастир Сурб Хач (біля Старого Криму), був вражений, що колись повноводні фонтани монастиря ледь животіють. Голова релігійної вірменської громади Старого Криму Арменак Казарян розповів, що фонтани залишилися без води після того, як вище за схилом, у водозбірній зоні, вирубали ліс. Є також підозра, що важкі лісовози ще й попередавлювали водоводи від розташованих у горах каптажів.

Сумне враження справляє й джерело Ай-Констанді (відоме ще з часів процвітання грецьких колоній), розташоване неподалік знаменитої Долини привидів та гори Демерджі: пощерблені плити брудного резервуара, бур’ян та сміття... У місцевого лісгоспу вистачає нахабства здирати по три гривні за вхід у Долину, а от навести та лад, видно, руки не доходять.

Уже тривалий час перебуває в занедбаному стані й джерело Таш-Аїр (знову повертаємося до Бахчисарайського району). Ще три роки тому тут було звалище. Місцевий мешканець Айваз Османов за родинними переказами та архівними матеріалами віднайшов джерело й заходився його відроджувати. Разом із сім’єю та друзями вивіз з ущелини три вантажівки сміття, підвів воду ближче до траси. Айваз бензопилою вирізав із каменя деталі, з яких виклав традиційний фонтан.

Щоб відвідувачі не розкидали сміття долиною, поставив в ущелині металевий контейнер. Вкрали. Поставив бетонний. Вкрали.

З іншого боку дороги поставив туалет. Спочатку вкрали верх, а потім — і дошки настилу. Зрозумівши, що сьогодні єдиним виходом із ситуації є постійний нагляд за місциною (а тут ще й стоянка давньої людини з наскельними малюнками п’ятитисячолітньої давності поруч), Айваз підшукав людину, яка б увесь турсезон тримала тут літню ятку з національною кухнею та сувенірами. Цьому підприємцеві він допомагає оформляти дозвіл на роботу. З обов’язковою умовою: в ущелині має бути порядок.

Хай не так щедро, як, скажімо, у Закарпатті, але кримська природа воду все ж таки дає. І вже від людей залежить, як цим даром розпорядитися.

Вода — найболючіша проблема Криму

Коментар голови Кримської асоціації «Екологія і світ» професора Віктора Тарасенка:

«Ще кілька років тому Крим вирішував свої проблеми за рахунок води Північно-Кримського каналу: зокрема, 80% цієї води йшло на зрошення. Але часи змінилися. Замість 4 млрд. кубометрів нам надходить трохи більше одного мільярда. Ще 500—700 млн. кубометрів маємо власних ресурсів.

Однак питання комунального господарства, промисловості, сільського господарства ще якось вирішуються, а от якісне, себто питне водопостачання, — поки що болюча проблема сучасного Криму. Так, у Північному Криму вже немає можливості брати воду з каналу, система водопостачання для населення зруйнована, тому люди беруть воду зі свердловин. Підземна вода тут високомінералізована, є райони Північного Криму, де мінералізація сягає 3—3,5 г/літр, при нормі до 1 г/літр. Люди не можуть приготувати нормальну їжу, «садять» собі нирки. Особливо чутливі до цього діти. Потрібно бодай у школах налагодити постачання якісної води, причому така програма не вимагає надто великих коштів.

У районах, куди вода каналу доходить і споживається населенням, інше лихо — багато органіки, особливо влітку. Щоб уникнути поширення інфекцій, застосовують гіперхлорування. Як наслідок — зростання кількості онкологічних захворювань, зокрема, це видно на прикладі Керчі.

Зношеність водопровідних мереж в усіх містах становить 50—70%, і, крім втрат води, є ще один неприємний фактор. Нерідко, особливо у внутрішньоквартальних мережах, поруч із водоводами лежать каналізаційні труби, теж зогнилі на 40—70%. Оскільки відсутнє постійне постачання води і тиск у мережах щодоби якийсь час є «нульовим», відбувається обмін вмістом цих двох систем. Так що навіть коли на виході із системи підводоготовки вода якісна, то в кран потрапляє вже «хвора».

Ситуація ускладнюється тим, що Крим дуже забруднений промисловими та побутовими відходами (останніх щорічно продукується мільйон двісті тисяч тонн). На півострові немає жодного нормально облаштованого полігону — натомість звалища, які горять, чадять, димлять. Нерідко різного типу відходи скидають у балки, а то й одразу в річки та струмки. У результаті вся гідромережа Криму страждає від нітратного, нітритного, бактеріального забруднення.

Приємним винятком є Партизанське, Аянське водосховища, які живляться річками, що виходять із природно-заповідних територій гірського Криму. Могли б, звісно, бути кращими води й інших річок, якби на їхніх берегах проводили агромеліорацію або залуження, не допускали розорювання прибережних смуг, розміщення літніх таборів худоби, складування добрив, отрутохімікатів тощо.

Що робити для поліпшення якості поверхневих та ґрунтових вод — давно й добре відомо, от тільки чомусь завжди немає коштів...

Офіційним рядком

За даними Мінжитлокомунгоспу Криму, сучасні валові потреби АР у воді становлять близько 2 млрд. куб. метрів. Їх забезпечує водозабір із поверхневих водних джерел місцевого значення (9 %), підземних горизонтів
(6 %), моря (менше ніж 1 %). Головним же постачальником води залишається Північно-Кримський канал (84%).

* * *

У водогони кримчан вода надходить із підземних джерел, поверхневих водойм і каптажів. Для централізованого водопостачання 13-ма підприємствами водопровідно-каналізаційного господарства ВО «Кримводоканал» використовується 12 водойм питного призначення загальним обсягом понад 260 млн. куб. метрів; з них сім заповнюються поверхневими водами, інші п’ять (Міжгірне, Феодосійське, Фронтове, Самарлинське і Станційне) — за рахунок води, що надходить із Північно-Кримського каналу.

* * *

Уряд АР розробив проект програми «Питна вода Криму» на 2008—2020 роки. Зокрема, нею передбачено «технічне переоснащення систем водопостачання й водовідведення, впровадження енергозберігаючих технологій, організація системи обліку води, приведення тарифної політики у відповідність до чинного законодавства». Проект перебуває на погодженні в центральних органах виконавчої влади. На реалізацію заходів програми потрібно майже 2,6 млрд. грн.