Правнуки Фірса

Цієї осені посеред театру воєнних дій - у Луганську і Донецьку - пішли з життя дві чудові людини, дві значущі постаті українського театру. Різні долі. Але якийсь загальний фінальний мотив, чимось схожий на стару п'єсу…

"Я все жду чего-то, как будто над нами должен обвалиться дом", - каже Любов Раневська у п'єсі А.Чехова "Вишневий сад". Однак їде до Парижа. А "стеля" таки обвалюється і падає на Фірса. Людину забули...

Старому слузі з великої п'єси - 87. Проте ніхто не думає про його вік, коли грає або інтерпретує. У Чехова образ може бути і поза віком, вічний старий, людина, безмежно віддана тому саду, який приречений. І тому будинку, в якому розбиваються серця.

Усім нам інколи здається, що це й не слуга зовсім, а справжній господар, який після скасування кріпосного права "не погодився на волю, залишився при панах", при Будинку. Наприклад, таким господарем і грав Фірса Євген Лебедєв у спектаклі Льва Додіна. А Богдан Ступка, пригадується, теж хотів зіграти Фірса не як лакея, а як містичного ангела-охоронця - будинку і саду.

В Україні був ще один чудовий, актор, який міг би грати Фірса до останнього свого подиху… На перехресті нинішніх трагічних подій актор виявився ровесником чеховського старого. Майже півстоліття він жив і працював у Луганську, в місцевому Російському драматичному театрі. Тут у 1973-му отримав звання Народного артиста України.

Павло Микитович Кльонов - легенда української сцени.

Народився 20 вересня 1924 р. - в одному з глухих сіл Тамбовської області. Помер 20 вересня 2014 р.- у напіввоєнному Луганську.

День народження виявився днем кончини.

Чеховський трагічний парадокс.

У травні, липні, а вже тим більше у вересні нікому не було діла до його 90-річного ювілею. Місто вростало в інше життя: у закони воєнного часу. А його рідний театр - Луганський обласний російський драматичний імені Павла Луспекаєва - несподівано опинився під перехресним вогнем.

Він прийшов у цей будинок на початку 60-х. Доти працював на Сахаліні, в Ростові. Одного разу режисер Петро Вєтров запросив його в Луганськ. "Сказати по правді, я трохи скис, не знав Луганська, ніколи в ньому не бував. І уявити тоді не міг, як надовго тут затримаюся, практично на півстоліття", - говорив в інтерв'ю народний артист.

На луганській сцені як режисер він поставив 30 спектаклів. П'єси Дж.Прістлі, І.Сургучова, О.Островського, інших авторів. А вже скільки всього тут зіграв… Кажуть, понад 200 ролей. Ось лише вибраний список. Грав Маттіаса Клаузена в "Перед заходом сонця" Г.Гауптмана, Прибиткова в "Останній жертві" О.Островського. Був Будулаєм у знаменитому "Цигані" за А.Калініним і Командором у "Камінному господарі" Лесі Українки. В його послужному списку: Буличов і Бессеменов у п'єсах М.Горького "Єгор Буличов та інші", "Міщани". Завидний репертуар.

І, природно, був у його творчій біографії чеховський Фірс. Куди без нього? Як обійти маленьку роль великим віковим акторам? Тексту мало, та скільки емоцій і різночитань викликає цей приречений, але стійкий старий.

Ми можемо тільки уявити, яким - ставним, суворим, діловим, проникливим - був саме цей лакей у будинку Раневської, зіграний чудовим актором у Луганську.

Як згадують цінителі його творчості, майже в усіх образах Кльонова, у головних його сценічних звершеннях проступали людська надійність, сила характеру, сам він та багато його героїв не дозволяли обставинам часу (і життя) ламати себе об коліно. Часто вони (актор і його герої) розвертали ріки, але й часто закликали до розміреного порядку в приватному житті, суспільних справах.

Багатьом здавалося, що цей актор був непохитним. Для багатьох у місті - як визначна пам'ятка, театральний сувенір... Міські начальники відзначили його статусом "Почесного громадянина". Місцеві (рідше - столичні) газети не оминали увагою його нові роботи.

До всього він був ще й композитором: писав музику до спектаклів. З юності, як сам зізнавався, був шанувальником Марка Бернеса, інколи намагався "працювати" під нього в концертах.

Правда, інколи нарікав, що практично все своє творче життя розглядався режисерами як позитивний герой. У радянські часи йому доручали грати директорів заводів або секретарів партбюро, двічі довіряли роль Йосипа Сталіна - у п'єсах "Втеча" і "Далі… далі… далі…".

А "далі" (відповідно до заданого тону цього допису) мала бути "тиша".

Поки що тихий Луганськ. Актор у передчутті нового сезону і прийдешнього ювілею. Але вже в липні, як кажуть актори Луганського театру, почалася війна. Вони кажуть: "Не АТО, і не "то", і не інше, а саме -
війна…"

Доля театру, як і доля міста (та, власне, і всієї країни) йому видається примарною. На очах валиться фундамент, на якому він сам уже ледве стоїть. З рідного театру йдуть колеги. Виїжджають, утікають. Режисер Олег Александров із групою акторів ще в травні - ще "до війни" - їдуть у Димитровоград Ульяновської області: там залишаються й досі. Інші луганчани з луспєкаївського театру - хто де: хто в Києві, хто далі.

На 26 жовтня тут заплановане відкриття 76-го театрального сезону. У день виборів. Але навряд чи для тих, хто залишився і вцілів, це буде свято, швидше - "зі сльозами на очах", оскільки - нікуди тікати.

Для них настала інша реальність. У якій, як кажуть актори: "Немає світла, немає води, немає грошей, немає сну, є тільки вибухи і постріли".

Що в такі моменти (у липні-серпні-вересні) коїлося в душі згасаючого луганського Фірса? Кожен із нас може уявити навіть без його монологу.

Вже влітку настав момент, що трагічно закільцював його сценічне життя (в якому був чеховський Фірс) - із гірким життєвим першотвором на ту саму тему, - Людину забули

Природно, народний артист, глибоко літній чоловік, не може й не хоче нікуди їхати. Він вирішує залишитися тут - у своєму будинку, в рідному театрі. Всередині трагічної тривоги. Де день у день - вибухи, яких він уже майже не чує, а також стан "без світла, без води, без надії", - що став буденністю.

Старий залишається серед пекельного міста практично сам.

Доки є сили, він ходить у
театр, що перетворився на привид…

Його найближчі родичі виїхала до Києва. Час від часу його, хворого і вже "згасаючого", підтримує чоловік внучки, який теж залишився в місті.

Відхід легендарного луганського Фірса був дуже тихим на тлі повсюдного гуркоту. Мало хто знав про цю втрату. Адже тоді гинули десятки людей - і "своїх", і "чужих" (за воєнним вододілом).

І останній уклін чудовому українському артистові, достойній людині, луганському Фірсу, ніби неоплаченим боргом висить над усіма нами, людьми театру… Йдучи від нас, він так і не побачив миру - тут. Хай же буде мир йому - хоча б "там".

* * *

Цей чоловік, звісно, більше згодився б на роль Лопахіна в тій самій п'єсі. Ставний, практичний, націлений насамперед будувати, а не тільки махати сокирою. За 25 років роботи в "Донбас-Опера" (Донецький
театр імені А.Солов'яненка), здавалося, він гори вергав. Намагався зробити у важкому промисловому регіоні хороший музичний театр.

Пригадую, востаннє бачив його в лютому, в Донецьку, на опері "Летючий Голландець" Р.Вагнера. Саме цей чоловік і виявився одним із атлантів, котрі втримували на своїх плечах масштабний, ефектний оперний міжнародний проект, рівних якому в Україні досі не було, а можливо, вже й не буде.

Директор "Донбас-Опера" Василь Рябенький умів бути і привітним господарем у театрі, і достойним, відданим слугою - цьому ж театрові. Служіння це він вважав достойним...

Особисто від нього знаю, що "Летючий Голландець" він буквально витягнув на власних плечах, згодом пишався цим спектаклем, як сином. Дізнавшись, що "Голландець" пройшов фінальний етап "перегонів" на Шевченківську премію, сприймав це як тріумф усього театрального Донбасу.

Широка натура, добра українська душа, справжня щедрість, ввібрана ним ще в рідному селі Гудими Сумської області.

… Досі ніхто не може повірити, що цього квітучого 56-річного чоловіка вже немає. Проклятий молох напіввійни-напівпекла з'їдає їх усіх - лопахіних, фірсів.

Для багатьох загадка: що потягло його у найтяжчі дні, у палаючі моменти назад у театр, під постійні обстріли? Тим більше що, як і в Луганську, багато донецьких діячів порозбігалися, поховалися. Балетних, наприклад, забрали з руками-ногами у російські та європейські трупи. Оперники театру імені А.Солов'яненка намагаються заробити й вижити в інших українських містах.

Отож на екваторі літа, коли все навколо гриміло й палахкотіло, директор театру вирішив - повернутися. Не відсиджуватися в "тихій заводі" Сумської області, а їхати "на передову", на роботу.

У Донецькому театрі ті, до кого я зміг додзвонитися, тепер кажуть: "Майже всі його зрадили! Як і нас зрадили… Вони залишили театр напризволяще… Виїхали - художній керівник, усі диригенти, включно з головним… Ми лишилися нікому не потрібні… У тому числі й "вашому" Києву, де піаряться на виборах, тоді як знищується цілий культурний пласт, руйнуються долі не десятків, а сотень творчих людей… Ми нікому не потрібні!".

Звісно, серце після таких слів йокає. При цьому розумію: і судити строго тепер нікого не можна. Коли одні в трагічній ситуації вирішують рятуватися, інші, як він, - повертатися.

Він повернувся. Сказав артистам і адміністраторам, що не міг покинути напризволяще тих, хто став бранцем воєнного Донбасу.

Тепер, як відомо, тут нові порядки. І його чи то дуже "просять" (чи то силоміць примушують?) - відкрити черговий театральний сезон титульного оперного театру…

На початку вересня він скликає вцілілих. У штатному розписі "Донбас-Опера" значаться близько 300 творчих людей, але в місті таких залишилося близько сотні.

Цим, які залишилися, очевидно, справді нікуди тікати. В театрі - неповноцінний оркестр, найкращі голоси - на спокійних сценах. Тут тільки "пули свистят у виска".

Але це прокляте вічне чеховське "треба жити" і спонукає його до тяжкого рішення підняти завісу. Не "на прохання" нових начальників життя, а заради прибитих лихом донеччан.

У день відкриття цього трагічного сезону, 4 жовтня, коли давали "Летючу мишу", був аншлаг. Жодного вільного місця. Діти з батьками, старі, закохані парочки. Артисти театру кажуть: "Ці глядачі шукали в нашому театрі місце порятунку, бо багато хто вірив: по театру не стрілятимуть…"

Коли йшла вистава - гриміли вибухи. Все одно стріляли.

Близькі до нього люди розповідають, як він чорнів у ці хвилини. "Думав же не тільки про артистів, а й про сотні глядачів, які перебували в залі…"

Приблизно тоді ж інші удари (долі і гармат).

У Київському районі Донецька повністю розгромили склади з декораціями спектаклів "Кармен" і "Спартак". І найстрашніше - загинув його "Летючий Голландець". Залишилися тільки уламки. Те, що він особисто, власноруч 25 років збирав по ниточці, по жердинці - зотліло й згинуло. Він знову темніший ночі.

У перші вересневі дні багато артистів (із тих, що виїхали) обривали телефон: "То що, вже можна повертатися? Там не так страшно, як показують у новинах?" - "Я нікому не можу гарантувати безпеку…".

У понеділок, 6 жовтня, він провів у театрі нараду. Наступного дня накреслив план листопадового репертуару, який можна грати без знищених декорацій. Але знову новини про вибухи в донецьких районах, про втрати. Увечері поїхав додому. І там уже вибухнуло його серце. Не витримало навантаження "театру воєнних дій". Широкий інфаркт. Поховали на батьківщині.

На певний час напіврозгромлений театр залишився без голови. Художній керівник В.Писарєв - у столиці, займається політикою. Головний диригент В.Василенко - теж там. Нинішні "начальники" Донецька днями покликали на посаду директора іншу людину - Євгена Денисенка, колишнього керівника одного з місцевих музеїв. Йому - за 70. І йому теж не дуже позаздриш. Днями вибухи повибивали вікна театральної будівлі, пошкодили стіни. Втім, вибухають не тільки стіни, а й серця.

Що буде з цим театром, з іншими - там?

І хто врешті-решт у них залишиться?

Розгублені, пригнічені цими подіями артисти кажуть: "центр Донбасу", у тому числі й культурний, скоро буде зміщений у Краматорськ, а в Донецьку декому тільки й залишиться що доживати…

"Вот и кончилась жизнь в этом доме".

Особлива подяка луганським і донецьким артистам, які допомогли у підготовці матеріалу, але, зі зрозумілих причин, просили не називати їх.