Пасла коні на бетоні

Поділитися
Пасла коні на бетоні
У серпні відзначає ювілей українська актриса Тамара Яценко. Одна з найкращих Пронь Прокопівних усіх часів і народів. Цю роль у п'єсі М.Старицького актриса зіграла на сцені Київського Молодого театру разів сімсот. За такий подвиг, як на мене, їй варто ставити пам'ятник за життя - трохи нижче уточню, де.

У серпні відзначає ювілей українська актриса Тамара Яценко. Одна з найкращих Пронь Прокопівних усіх часів і народів. Цю роль у п'єсі М.Старицького актриса зіграла на сцені Київського Молодого театру разів сімсот. За такий подвиг, як на мене, їй варто ставити пам'ятник за життя - трохи нижче уточню, де.

Я не знаю щасливішої і нещаснішої акторської долі, ніж ця. Хіба це не щастя - сімсот разів (як уперше), виходячи на сцену проживати, протанцьовувати, програвати, одне й те саме непутяще життя класичної української нареченої на виданні? При цьому аранжуючи кожен з виходів сюхвилинними й неповторними ритмами, барвами, емоціями, настроями, осяяннями.

А з іншого боку, не дуже-то й позаздриш такому щастю. Якщо кожна ворона, каркаючи на своїй гілці, згодом сардонічно кпитиме: ну, звісно, актриса однієї ролі.

Хіба ж знають птахи дурні, що в послужному списку цієї актриси півсотні різножанрових постановок, а відповідно й різнопланових образів. Від екзотичної Свині-Янгола ("Звичайна історія") до великої французької актриси мадам Александри, яка впивається грецькими трагедіями, але народжена для комедій ("Голубка").

Ті ж перелітні дурні птахи точно не бачили її фільмів кінця 1980-х - початку 1990-х. Природно, це був не найліпший період вітчизняного кіно: малокартиння, криза тощо. Але ці стрічки, поза сумнівом, треба б визволити з пісків забуття. Так ось, у той період Яценко (вже популярна Проня) грала антиПронь у картинах "Жменяки" (1987), "Мина Мазайло" (1991), "Народний Малахій" (1991), "По-модньому" (1992), "Сад Гетсиманський" (1993), "Пастка" (1994), "Дві Юлії" (1998) та інших.

Її стрічки так і залишилися надбанням вузького кола. Широке коло ідентифікує її за "Довгоносиками" або якимись кінокомедіями. Ще - за бойовим серіалом Тані Гнєдаш і Альони Дем'яненко "Завтра буде завтра" (2003). Тут Яценко зіграла одну з найважливіших своїх ролей - наглядачку Галю в жіночій колонії. Що за образ, що за доля! Деякі мої приятелі перемонтували цей фільм на комп'ютері, висмикнувши з нього лінію наглядачки, і дивляться, припавши до монітора. Як інші свого часу дивилися по сто разів чеховську телемініатюру "Драма" з Фаїною Раневською. За сценарієм Гнєдаш Яценко мусила грати зовні - чудовисько, хабалку, міліцейського монстра. Тільки ж у неї такі добрі очі й таке трепетне серце, що якби сценаристи дотягли цю роль до останньої серії, всі в'язні українських тюрем (завдяки її волі чи безвільності) були б давно на волі. Яценко в цій картині випробовує гротеск щемливою лірикою, людською щиросердістю. Ні на міліметр не впавши у карикатурність, вона пробуджує до жінки в ментівському однострої хвилі теплої симпатії і людського співчуття. Вона ж грає не функцію в тюремних катівнях, вона грає доброго клоуна, який тільки змушений здаватися злим, але добро однаково переможе, і вона поїде в село вирощувати помідори.

До речі, Тамара Олександрівна сама з села, до міського бетону приростала непросто, замолоду (коли ще не було свого кутка) пішки пиляла через лісосмуги в Пущу-Водицю, зустрічаючи по дорозі маніяків і психічно хворих, але такі зустрічі з "прекрасним", не сумніваюся, лише збагачували й без того невгамовну творчу уяву нашої чудової актриси, народжували непередбачувані емоційні міни на її дивовижному обличчі.

Якщо в партері чи на балконі ти (навіть в окулярах або з біноклем) частіше можеш розгледіти тільки сценічну маску, то вже хороший кінооператор завжди знайде в її обличчі щось близьке й рідне кожному з нас. Бо не вдалим поєднанням ліній приваблює це обличчя, не гламурними вигинами чи титульними палітурковими стандартами, а западає воно в душу якоюсь приворожливою милістю (від слова "мила"). І, між іншим, є в її обличчі - у різних фільмах і виставах - безперечно якесь благання саме про милість, про співчуття, про розуміння часто нетямущої сутінкової людської душі.

Можливо, у такому обличчі одні бачать лише бездоганний уже готовий жанр.

Інші, як я, все-таки схильні розгледіти таємницю небанальної особистості, чарівність дуже непростої людини. Яка, образно кажучи, - як поєднання грому небесного і кульової блискавки.

І, можливо, багато хто здивується, що актриса, яка часто грала сильних і різких "калорійних" жінок - у житті їхній антипод. Абсолютний. Напрочуд скромна натура, тремтлива лань, незнання театральної технології ліктя. Щовечірні подорожі до театру переповненою підземкою: капелюх якомога нижче, щоб не впізнали, голос тихіше, щоб не розчули. Якийсь тихий, непафосний і цілковито адекватний діалог із дійсністю. Абсолютний контраст тим, кого десятками грала на сцені й у кіно.

І доки каркають дурні ворони, не бачивши її в інших жанрах чи іпостасях, я, відштовхнувшись від блискавки з зайчиком, не відкрию нічого нового, лише повторю: такі артисти - явища суто природні, випадки метеорологічні, винятки з правил. Вони - те саме що комета, яка шугає Всесвітом і хвіст якої раптом відвалився і впав на Землю. І багато хто не розуміє, з якого боку підійти до нього і з якими мірками.

А тут без мірок треба. І без примірок. Такими ж природними метеорологічними явищами були на Землі, наприклад, Яковченко, Тимошенко, Сова й інші. Мені завжди здавалося, що "навченість" стосовно цих артистів (і Яценко зокрема) - не основне в їхньому ремеслі. От як навчиш вітер, куди йому летіти? Так і наші артисти - подібні до природних стихій, як осколки комет, як блискітки в міріадах зірок. Самі по собі у своїй же сонячній системі. Тому й повторююся: щастя й нещастя у такій акторській долі - порівну. А мрійливе "кожній Чуриковій - по своєму Панфілову" у біографіях природно-обдарованих лицедіїв - рідкісний виняток, а не комплексне правило.

Відсутність відданого цьому різноголосому оркестру (в одній особі, власне актрисі) диригента - одна з драм. Традиційних. Тут нічого не вдієш. І знову повторю (мені однаково, нехай собі ображаються) - ця актриса в нас - безхазяйна, недолюблена, недопещена. Недовідкрита.

…Власне, її відкриття, як багатьом відомо, відбулося 35 років тому. Літній Київ. Така ж Москва. 1980-й. Смерть Висоцького, Олімпіада-80. Уже надувають олімпійського ведмедика для польоту на Місяць. А в українській столиці закінчується перший сезон Молодіжного театру. Як писав Віталій Жежера: "Ставити було нічого й нікому. Йшли дощі, мокло сіно, босі актриси бігали через дорогу на каву з туфлями в руках… Приїхав із Черкас Віктор Шулаков, узяв п'єсу, почав працювати…"

Вона тоді тихенько сиділа в репетиційній залі - одна з багатьох. Не дуже-то й розраховувала, що запросять на сцену. Образ Проні, тим часом, дражнив її змалку. Ще в театральній студії при Театрі імені Івана Франка. Ще в ДІТМИСі, коли вона зважилася прочитати уривок з п'єси Старицького й дістала відкоша, нібито: "Немає сценічних даних!"

Отже, у якийсь репетиційний момент, коли вистава не клеїлася, Шулаков запросив її: "Спробуйте". І спробувала. Припало до смаку. Очевидно тоді постановка почала набувати бажаного змісту, потрібного каркасу, внутрішньої філософії, потрібної форми.

Віртуозна режисура талановитого Віктора Шулакова знайшла у той момент в актрисі єдиного можливого союзника. Знайшла, як кажуть російською - "в ее лице". Саме в ньому. У тому самому, яке і маска, і жива рана, і клоунська, і трагічна міна.

Постановку монтували на палях буфонади й лірики. Мелодраматизм у Шулакова змагався з добродушною іронією. Старий драматургічний анекдот, породжений іще І.Нечуєм-Левицьким, а потім майстерно перероблений М.Старицьким, на українській сцені 1980-х пробуджував від сну цікаву жінку з міста Києва кінця XIX - початку ХХ ст. Їй снилися модники й франти, якісь герої німого кіно. Сама красувалася в смішних кринолінах і шлярочках, нагадуючи, за словами Сергія Миколайовича, "відгодованого лебедя". Вона справді не ходила, вона пливла. Вона була схожа на забраковану солістку ансамблю "Березка".

Мрії ідіотки і трагікомедія неглибокої душі - такою була ця Проня. Такою була ця роль, яка різко змінила життя самої актриси. А потім постійно наздоганяла її, ніби піддражнюючи: "Ти в мене одна!"

У виставі Шулакова співіснувало три сценічні виміри, в яких жила-мріяла Проня. Світ міщанського Подолу. Світ наївного синематографа. Світ її різнокольорових снів. Коли, здавалося, з дзеркал і вікон на нас полізуть перевертні з її ж мрій, і в залі не залишиться живої душі - кожного задушать у своїх обіймах.

"Я любила вас!" - пам'ятаю, це вона вимовляла не заради проформи, не тому, що кокетка. Як зараз усвідомлюю (хоча все це вже далекі дитячі театральні сни), що саме ця Проня (з десятків можливих варіацій цього образу на різних сценах) таки любила.

Кажуть, Станіславського якось попросили описати дієсловом, що означає "любити". І пропонувалися різні варіанти відповіді: дарувати безцінні подарунки, жити почуттями коханої людини, постійно пожирати її очима, стрибати від щастя, перебувати в ейфорії. Станіславський, буцімто відповів: "Хотіти торкатися. Удень і вночі".

Так от, давні мої відчуття точно не брешуть: її ще молода Проня хотіла хоча б доторкнутися. До нього. Як до барвистого крильця метелика, як до свого мозаїчного шаленого сну. Доторкнутися, а там і дідько з ним - нехай летить собі далі! І коли її Проня бере в руки скрипку, так і бачиться, що торкається вона не футляра чи смичка, а тіла коханого…

Між нею і ним усе-таки була внутрішня містична дистанція. Вона - з Подолу. Він - зі сну. Вона навіть не заміж за нього збиралася, вона хотіла доторкнутися пальчиком до міражу, який порівнювала з побаченим у німому кіно.

За три десятки років ця актриса прожила три віки Проні Прокопівни. Вона ж виявила й три різні іпостасі цієї загадкової жінки. І не так давно справжньою драмою (для мене персонально) стала різка її відмова і далі грати коронну роль, бо, як сказала, "мені вже за 50". Боже ти мій, дурниці які! Та хоч 50, та хоч 150. Проня, яку грала саме вона, була вже не людиною, а символом. Вічною нареченою, антиСольвейг. У першому віці цієї Проні жевріло смішне, людське. Другий вік (ближче до 40) - з'являється раціональність, жага реалізувати останній шанс - вона хоче схопити його за лацкан, бо якщо не встигне, то інші вже не схоплять її.

Третій вік Проні Прокопівни (вже наше тисячоліття) віддзеркалює не те щоб людину, а метафізику повсюдної вульгарності (не без ліричних натяків). Актриса грала явище не сюжетне, а позачасове. В одній з останніх вистав "Зайців" її Проня сходила на сцену як хмара, заповнюючи своєю енергетикою увесь сценічний простір. Всесвіт вертівся тільки навколо цієї жінки-гори, навколо цього чудернацького твору пензля Босха навпіл із Рубенсом. Проня третього віку зовсім не благала про кохання, вона вже не жадала дотиків. Вона хотіла все й відразу. Бо всі й усе - навколо неї. Батьки, наречені, кияни й киянки - хор мух, для якого вона припасла мухобійку. Ляснула - і немає проблеми. Проня третього віку - кам'яний володар, командор, скіфська баба, жінка без віку, жінка-метафора. При цьому актриса, природно, грала зовсім не схему, а напрочуд живу людину з живими ж реакціями. І ось ми втратили таке щастя - не побачити більше на сцені її позавікової Проні в такому сміливому філософському третьому віці. Ех!.. Лише виникаючи на сценічному обрії, вона вже лоскотала зал і партнерів своїм гротескним сопрано. Гротеск, до речі, був домінуючим стилем Проні пізнього періоду. І хто посперечається, наприклад, з Меєрхольдом, який вважав гротеск невід'ємною речовиною театралізації. У цьому плані актрисою все було заточено до межі, до абсурду. Колишні Проніни помірна буфонада й ліричність відшарувалися за давністю літ. І товстий шар гротеску - нещадного, соковитого - пройшовся по цьому монументу, яким і була мадам Сіркова.

…У нас тепер подовгу сперечаються, ким би замінити на порожньому постаменті біля Бессарабки знесеного кривавого ідола. Як варіант міг би бути ще один пам'ятник Проні, яка дивиться у бік базару. Дивиться хитро й безсоромно - на вічний торг у центрі столиці, у центрі країни. І це був би необхідний нам пам'ятник Мрії і Дурості, про що колись розповіла на прикладі своєї великосвітської Проні актриса Тамара Яценко.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі