Борис Олийнык: «І хто ж, пак, винен, що сини бездарні...»

Поделиться
Подборка новых стихов выдающегося украинского поэта Бориса Олийныка - своеобразный, только образный, «диагноз».

На страницах ZN.UA госпожа Поэзия - весьма редкая гостья. И это объяснимо, пожалуй, не только законом определенного газетного формата. В который раз, повторяя известный диагноз, «проза жизни» болит, лихорадит, «выкручивает суставы» и отдельному человеку, и целому обществу. И для этого хронического процесса не нужно даже медицинских заключений, стоит лишь пробежать скользящим взглядом ленту текущих новостей...

Тем не менее, гражданин Поэт, если он таковым является, способен поставить и свой «диагноз» - времени, обществу, социуму, каждому из нас не хуже иного квалифицированного «врача». В этом плане подборка новых стихов выдающегося украинского поэта Бориса Олийныка (которую мы и предлагаем читателям) - тоже своеобразный, только образный, «диагноз»... Порою беспощадный, как и должно быть в лучших образцах гражданской лирики. А порой - щадящий, «щемливий», сердечный, поскольку подлинный Поэт всегда пишет только о том, на что откликается его сердце...

БУДЕННЕ

I. День

Цвинтар чинив свою справу буденну, як свято:

В арку в’їздили належно -
ногами вперед.

Звідти живі прошкували:
багаті - у авта,

Сирі автобуси
на поминальний фуршет.

І перехожі дізнатися
прагли достоту:

«Хто ж відійшов?
Повторіть... недочули ім’я».

І на лиці змалювавши
зазвичай скорботу,

Вмить забували імення
«Раба Твоєя».

II. Ніч

Десь перед сном,
коли все доокола померхне,

Коли вже й цвинтар
з утоми впаде в забуття, -

Саме опівніч являються
тіні померлих

Зводить рахунки,
які не звели за життя.

Ну вже й гризуться,
сховавши ножі поза спини!

Ну вже ж і пнуться,
хто більше любив Україну!

III. Вислід

Славсь, моя націє!
Ти таки геть неповторна:

Звіку не знайдеш
між небом, землею і морем

З’яву подібну,
де навіть мерці із могили

Зводять рахунки,
немов за життя, на крові?!

Гей, вороги!
Не випробуйте нашої сили:

Ми невмирущі,
бо мертві у нас... як живі!

Тихо сидіть!
А інакше ми ваших у трунах

Миттю научим,
як зводить з живими рахунок.

…І всі нам винні

Струснуло світ:
із потойбіччя

Вже зводиться роковин князь.

А ми ховаємо обличчя

Від правди
за систему фраз

Об тім, як любимо Вкраїну. . .

Тимчасом цупимо собі

З її вінця в узвар калину

І навіть груші на вербі.

І, не дотримуючись посту,

У Бога вимагаєм зиск,

І нам тринадцятий апостол

З петлі показує язик.

А ми все плачем попідтинню

Та долю клянемо навскид.

Що, обминувши Україну

Вона у іншого гостить.

І всі нам винні.
Ми ж - нікому.

І в янголиній чистоті

Слугуєм, плачучи, чужому

У власній хаті в срамоті.

На вражу силу повноросто

Так довго подвигають нас,

Що вже й тринадцятий апостол

Удруге вішатись зібравсь.

* * *

І хто ж, пак, винен,
що сини бездарні

Пустили спадок предків
в пух і прах.

Тепер в чужинців по усіх базарах

Виторгуєм хоча би закамарок

На власних,
нами ж проданих степах.

Заливши рабське чаркою гіркої,

Йдемо у церкву душі врачувать.

Всевишній вже давно махнув рукою,

Бо скільки ж нас
од себе рятувать?!

В корону
Афіни Паллади

Оружна Афіно Палладо,

Ошатна в шоломі звитяг,

Ти кличеш на бран до нещади,

І в ложе - на пристрасний змаг.

У сяєві ратної слави

Встаєш ти на страх ворогів -

Велична й шляхетна в поставі

У сонмі античних богів

І навіть Зевес верховинний

На заздрість богиням -ні-ні

Та й зиркне, як смертний мужчина,

Примруживши страсні вогні.

Явись мені в цьому розгулі,

Де правлять крадій і торгаш,

І списом, гострішим від кулі,

Протни їх фарбовану фальш.

Щоб в предківських наших окресах

Постав запорозький ватаг

І гласом, гучнішим, ніж Зевсів,

До волі рокрилив нам стяг!

Щоб під омофором Афіни

Згадали крізь попіл і пил,

Що в бій за свою Україну

Ми стали ще до Фермопіл!

Совість

Зачатий з Божої задуми

У непорочнім лоні Діви,

Він розбудив у мертвих душах

Жагу життя як дивне Диво.

І вклав не тільки хліб нам в руки,

Айв серце - піднебесну тугу,

Але за все те - він на муку

Нам Совість визначив у слуги.

І ми б жили безжурно й легко

Під вихрили зірок попсових,

І вже не раз би влізли в пекло,

Аби нас не спиняла Совість.

Диво неповторне

Коли павич гордо зведе голівку,

оздоблену царським вінчиком,

мене щоразу навідує здогад:

а чи не був цей птах колись...

римським імператором Діоклетіаном,

котрий, нагрішивши по вінця,

одного дня плюнув і на скіпетр,
і на вінець,

і всю свою необмежену владу, -

та й подався... вирощувати капусту?!

Такої миті хочеться
впасти на коліна

перед цим
єдино неповторним дивом.

Неповторним, позаяк нині

кожний перший капустяр

без роздумів згоден
стати імператором.

І так само жоден - навпаки…

* * *

Так гарно починав!
Громада вдячним ладом

Просила:
- Не соромся стати нам на плечі,

Щоб далі бачити.
Та не забудь, до речі,

І нам звістить:
що ж там, за небоспадом?

На плечах встоявши,
Затим на шиях всівся,

Забувши, хто й по що
Підняв його до висі.

Вони ж і досі,
Як покірні вівці,

Від нього ждуть згори
на добрі вісті.

* * *

Звідтого темного числа

Так Чорна річка і не скресла,

Сльоза слов’янська не згаса

І днесь від пострілу Дантеса.

Вже сто і сім десятків літ

По вимерзлих слідах чужинця

Іду із помстою в десниці

За світло й світ.

Та тільки-но зведу правицю, -

Його щоразу заступа, Як тінь,

Наталина сестриця,

Що вибрала в мужі убивцю:

Воістину, любов сліпа.

І, опустивши грізну сталь,

Я знов іду услід убивці,

Минувши смерклу тінь сестриці:

Чи жаль її, чи... кулі жаль?

«Полковнику
ніхто не пише»

Маркес

Полковнику ніхто не пише -
уже давно лежить в землі.

Над ним літа пливуть у вишніх

І прилітають із узвишшя,

І відлітають журавлі.

Коли проб’є дванадцять повних,

з кладовищенського кутка

Щоночі устає полковник,

І щось між горбиків шука.

Він знамено шукає ревно,

яке сховав у сповиток,

Коли у сорок першім червні

З оточень проривався полк.

Не раз вертав сюди крізь версти

У ту розпрокляту війну.

Він так і не знайшов до смерті,

В могилу взявши таїну.

І не впокоїться, допоки

не знайде в сховку знамено,

Хоча усі із його полку

Уже лежать в землі давно.

Прощай

От і стрілися знов...
Через тисячу літ.

- Ніби ти? -
запитав, сполотнівши.

- Вже й сама не згадаю, - зітхнула в одвіт.

- Мабуть, все ж таки я... але інша.

Все вернулось,
немов у зворотнім кіно:

Перший дотик. І брови врозліт...

Може, тим тільки й жив,
що кохане вікно

Зореніло крізь тисячу літ.

А вона одвернулась -
і світ мені згас.

І не стримавши сльози безсилі.

Простогнала: - Не вернеш. Встають поміж нас

Вже не тільки літа, а й ...могили.

От і сталось:
ішов я крізь тисячі гроз,

Не старцюючи в долі плаща,

Щоб сказать не «до завтра»,
як звіку велось,

А промовить востаннє: «Прощай».

Чекання

Десь він згубивсь у степах,
у вселенській завії.

Так от... пішов. І по ньому -
лиш вітер і сніг.

...Жінка скрадливо
ховає сльозину за вію.

Спиться законному.
Діти літають вві сні.

Так і тоді завірюха
крутила вороже...

Журно обняв: «Ти ж чекай, - обіцяв, - повернусь».

Ще й під вінцем завмирало
під серцем: «А може?..»

Суджений нелюб
кусав насторожено вус.

Роки миналися.
Діти та будні обсіли.

Все ніби втихало. Спливло.
Увійшло в береги.

Тільки ж, бува,
щось заторгає двері у сіни, -

Скинеться чайкою,
а за дверима - сніги...

Весни дарують жіноцтву
манливі замрії.

Будять притайне,
на грудях хвилюючи шовк.

Тільки вона - понад весни -
чекає завію

З білих снігів,
у які він востаннє пішов...

Осторога

Я чую, як земну струснуло глиб.

Чи знак то
на грядущі катастрофи?

Немарне ж з-під пера
втікають строфи,

І лад гармонії вбива верлібр?

Ремісники кмітливого пера

Гуртуються в корпоративні клани,

Та із собі подібних графоманів

Когось вчергове зводять на царя.

І тішаться, мов діти, напоказ,

Ледь Бога вже за бороду вхопили,

Тимчасом в небесах Тарас надсилу

Від реготу утримує свій бас.

І так усе здрібніло - аж до сліз,

Що й не догледиш: є у нас держава,

Чи просто в президента на халяву

Жучки, як на осонні, прижились,

Як при талантах у законній славі -

Відразлива позалітурна слизь?

* * *

В цей вертеп
заштатних блюдолизів,

В хтивий світ, зачатий на олжі,

- Звідки ти явилася, - скажи,

- В непорочних голубиних ризах?

Вчора тут міняли безборонно

Те, що не дається на торги,

Вибивали з кровію борги,

Ярмарково лясками в долоні.

Тільки ж вчора...А сьогодні зрання

Глянув - засіяв небесний звід

- Звідки ж ти явилася у світ

Вишне, в білоянгельськім убранні?

Господи, коли із цього блуду

Засвітилася така краса, -

Радуймось, вістують небеса:

Україна є й вовік пребуде!

Поделиться
Заметили ошибку?

Пожалуйста, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter или Отправить ошибку

Добавить комментарий
Всего комментариев: 0
Текст содержит недопустимые символы
Осталось символов: 2000
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот комментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурная лексика, ругань Флуд Нарушение действующего законодательства Украины Оскорбление участников дискуссии Реклама Разжигание розни Признаки троллинга и провокации Другая причина Отмена Отправить жалобу ОК
Оставайтесь в курсе последних событий!
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Следить в Телеграмме