Підтримати
Макіївка — мій тригер. Там і нині є люди, з якими ми тримаємося за руки через супутник. Макіївка подарувала друзів назавжди. Вона ж їх і забрала. Близька подруга-журналістка, яка навчила мене слухати «Океан Ельзи», 2004-го виїхала відкривати нове життя до Москви, а я — до Києва. Різниця в наших відкриттях вражає: після повномасштабного вторгнення вона не написала мені ані слова.
Макіївка стала тюрмою для колишнього в’язня «Ізоляції» і нинішнього бійця ЗСУ Стаса Асєєва, вона ж сформувала філософа Ігоря Козловського. Ігоря Анатолійовича більше немає з нами, але розмова з ним після полону навчила ніколи не запитувати, чому. Намагаюся зрозуміти, для чого. Стосовно долі країни — теж.
Історія Василя Савіна йде в стик із ганьбою Павла Бурлакова, про якого днями написали колеги з Центру журналістських розслідувань. Обоє є вихідцями з місцевої влади Макіївки. Обоє зробили свій вибір.
«Досвідчений орговик» Бурлаков, який відзначився в Кримській команді регіоналів, нині прислужує менеджером в одного з головорізів російського «Бойового братства» Сабліна. А от «одіозний» соціаліст, колишній голова Кіровського райвиконкому Макіївки й депутат Донецької обласної ради Савін після важкого четвертого поранення під Бахмутом знову повернувся на «нуль».
Несповідимі шляхи Господні. Хоча Савін — чинний заступник командира роти Маріупольської 56-ої мотопіхотної бригади — і вважає себе атеїстом. Я ж стверджую, що стала мимовільним свідком перетворення одного з тисяч неідеальних людей. Людей, чиї страхи, біль і гріхи дощенту спалила війна, вивільнивши чистий Дух воїнів.
Виміняне життя
Вперше я побачила Савіна в середині 1990-х крізь вікно кабінету редакції газети «Вечірня Макіївка». Поруч був стіл кореспондента відділу політики Сергія Первиха, до якого й прямував його соратник по соціалістичній партії — власник партквитка №3 Василь Савін. Кремезний, випещений колишній представник комсомольського середовища відразу заповнив собою весь кабінет. Було в його бездоганному строї, показних жестах і поставленому голосі щось штучне. Худорлявий і нервовий колега Первих швидко запхнув свій затертий блокнот у такий самий рюкзак, аби вийти з товаришем по зброї (а вони із Савіним разом служили в Афганістані) обговорити майбутнє країни до сусіднього кафе «Восток». «Солдатські традиції — це святе», — гмикнули тоді їм услід колеги.
.jpg "У буремних 1990-х. Макіївка, Донецька область")
Невдовзі, щоправда, стало не до сміху. Я виїхала з Макіївки, коли від відлиги 1990-х не залишилося й сліду: розмальоване яскравими піар-кольорами місто вже задушив в обіймах колишній мер Макіївки, заступник донецького губернатора Василь Джарти (пізніше в Криму досвідченіший прем’єр АРК Джарти обере іншу тактику), а на Україну претендував ставленик Ріната Ахметова, кандидат у президенти прем’єр Віктор Янукович.
2004 року майбутній диктатор-утікач Янукович президентом не став, соратники по Помаранчевій революції на пічці занесли у владу Віктора Ющенка. Де він і провів свою каденцію, інфантильно спостерігаючи за тим, як його команда розтягує країну, а мер Черновецький під пісні пастора Аделаджі душить в обіймах Київ. «Ой, і тут так само все працює?..». Так я подорослішала, потрапивши з малої місцевої політики у велику державну, що ґрунтувалася на тих самих непохитних принципах: брехні, некомпетентності та корупції. Які власне й привели Україну до війни з Росією слабкою й не підготовленою.
Щодо амбітного соціаліста Савіна, то він років на десять випав із мого поля зору, а потім раптово вигулькнув на скандальному фото в Інтернеті під прапором «ДНР» , очоливши Центрально-Міський район Макіївки вже за «нової влади» 2014-го. «Ех, Васю, Васю…» — подумала я тоді, плюнула й забула. Проте «колаборант» Савін 2019 року знову повернувся в інформаційний простір України — із сумкою-«кравчучкою». Тоді новий президент Зеленський пішов на обмін беркутівців, повернувши додому тих, кого роками не хотіли міняти росіяни. Серед нашого «золотого запасу» опинився й Савін. Засуджений у «ДНР» за статтями «замах на державний лад, насильницьке захоплення влади й створення терористичної організації» до 25 років ув’язнення, п’ять із яких він устиг відсидіти в підвалі Донецького СІЗО. Васю, серйозно?
.jpg "Після полону. КП «Майорське», грудень 2019 року")
Відео з дуже схудлим, уже сивим, але так само гучним Василем Костянтиновичем тоді облетіло всю країну. Савін навіть виступив на з’їзді керівної партії «Слуга народу», подякувавши президенту Зеленському за звільнення. Після чого, одержавши неабияку порцію критики в соцмережах не лише за «співпрацю з окупантами» (фото під прапором «ДНР» ніхто не забув), а й теперішнє розшаркування перед владою, зник у надрах виділеної державою кімнати столичного гуртожитку на чотири ліжка.
До призначених усім колишнім полоненим ста тисяч підйомних у піар-акції влади щодо Савіна справа так і не дійшла. Як і до публічного обілення спецслужбами, які знали всю його історію. Так власник десятків бізнесів у Макіївці й Донецьку, «нажитих непосильною працею» під час перебування при владі (а інакше там не працювало), залишився ні з чим. І ні з ким. Його похилого віку мама, перша й друга сім’ї й нині живуть на окупованій території.
Про те, що він у Києві, Савін написав у месенджер у січні. Перед входом до Центру хірургії і трансплантології ім. О.Шалімова на мене чекав високий стрункий офіцер ЗСУ у формі, і я ніяк не могла співвіднести його з людиною, яку вперше побачила тридцять років тому в Макіївці. І з якою сиділа в тісній кімнатці гуртожитку після його повернення з полону п’ять років тому.
.jpg "У дворі Національного наукового центру хірургії та трансплантології ім. О.Шалімова. Київ, січень 2024 року")
«Інночко, цілую твої руки, дякую, що прийшла. Не дивуйся, я ж військово-політичне училище закінчив. Тож тепер на своєму місці. А тут я ненадовго. Ось долатаю своє пузо й назад, до хлопців», — пожартував Савін, автоматично поправивши трубку встановленої дренажної системи.
Загальна довжина швів на «пузі» «політрука» Савіна — 82 см. «Власноруч нутрощі під Бахмутом збирав, але нічого, завдяки нашим лікарям загоюється, як на собаці». За плечима Савіна — три операції й жодної думки про те, що добряче підірване здоров’я не дасть змоги повернутися в стрій.
«26 лютого я вже допитував російських полонених, — згадує Савін початок повномасштабного вторгнення. — Спецслужби озвучували різні пропозиції з огляду на моє знання регіону й людей, але я вирішив іти на передову. Не приховуватиму, коли вже був у бригаді, у солдатів, які начиталися про мене різних вигадок у медіа, були до мене запитання. Однак усі відповіді були передбачувані: держава ніколи не пустила б ненадійну людину воювати на першу лінію. Представники військової контррозвідки спеціально приїжджали до бригади, щоби стати поруч зі мною під час чесної розмови. За це я їм дуже вдячний».
Батальйон «Макіївка»
До того, як потрапити у владу «ДНР», Савін вів опозиційну діяльність у фракції БЮТ у Донецькій обласній раді, яку він створив, коли 2002 року став депутатом-мажоритарником. Завжди близький до влади Савін вправно дрейфував у політиці, але ніколи не прибивався до «регіоналів», які домінували в області. Тому команда Джарти швидко витіснила його з Макіївки. «Я пишаюся тим, що ніколи не був членом цієї партії й не надягав їхнього біло-синього шалика перед входом до будівлі облради», — каже Савін.
Йому спалили машину під час виборчої компанії Віктора Ющенка, штабом якого він керував 2004 року. Донецький намет стояв на Майдані й 2014-го. Проте датою народження «ДНР» Савін вважає 1996-й, а не 2014 рік.
«Якби тоді директор комбінату імені Кірова Володимир Жуков прийняв пропозицію Щербаня і став його заступником, то історія нашого краю й України могла піти геть іншим шляхом, — упевнений він. — Але, гадаю, Ахметов уже сто разів пошкодував, що зробив ставку на свого Януковича, який спершу зручно правив по поняттях, а потім, як останній урка, злив і регіон, і країну. Як, напевно, зрозумів і те, що вся його олігархічна сила вийшла у свисток, тоді як у Дніпрі, Харкові та Запоріжжі місцеві еліти зі зброєю в руках стали на захист. Своєї власності чи України — це вже інше питання».
Савін брав участь у створенні перших добробатів на Донбасі після того, як туди зайшли російські «ополченці». «Нині добровольців легко критикувати, — продовжує він. — Але контингент тоді набирали різний, блатних зокрема. Причому не випадково: злочинний світ Донбасу був проукраїнським. І ми цим почасти скористалися, щоб латати дірки в обороні. Про те, чого це зрештою коштувало, тобі відомо».
Про те, чим закінчилася історія з призначенням на посаду голови райадміністрації Макіївкі в «ДНР» , Савін розповідає спокійно: «Мій безпосередній куратор у званні генерала казав прямо: «Васю, те, що ти придумав, — величезна авантюра. Ти сидітимеш у них у підвалі з мішком на голові». Так і вийшло. Але тоді я вважав, що ліпше орієнтуюся в ситуації. Я добре знав місто, знав багатьох людей, але не врахував, що проти мене працюватиме ФСБ».
У молодий «республіці» на той час панував хаос. Ніхто геть не розумів, що робити. Комендантом Макіївки став Олександр Ляшенко («Мутний»), за словами Савіна, — колишній водій АТП комбінату ім. Кірова, засуджений за наркотики. Влада урізала кількість районів у Макіївці до трьох. На випадок, якщо війська «ДНР» вступлять у бій із регулярними військами ЗСУ, згідно з указом очільника «ДНР» Захарченка, місто потрібно було захистити. При районних адміністраціях почали створювати озброєні роти. Причому самі райадміністрації, які одержували всю інформаційну базу від військкоматів.
«Урешті-решт мені вдалося проникнути до владної структури, — продовжує Савін. — Ти ж розумієш нюанс? Я прикинув: якщо очолити якусь із трьох райадміністрацій, можна отримати доступ до інформації військкоматів щодо всіх районів — Гарняцького, Центрально-Міського та Кіровського. Із трьох рот міг вийти батальйон «Макіївка», який би й захопив владу в місті (в комендатурі було не більш як 80 осіб, в управлінні МДБ — близько 40), коли Гіві й Моторола змушені будуть відбиватися на Маріупольському напрямку. Ти ж пам’ятаєш розташування Макіївки на окружній дорозі? У мене там будівельні бази були, скажімо так, у межах бізнесу. Величезні площі, складські приміщення, де можна було б розмістити все, що треба, й вийти просто в тил Маріупольської розвилки».
Савіна, за його словами, зрадив найближчий друг, якого пізніше вбили. За іронією долі, він колись жив зі мною в сусідньому будинку на Черемушках. Прізвища не називатиму заради його мами, яка в п’ятому класі на уроці праці навчила мене шити фартух.
Полон
Заарештовував Савіна в лютому 2015 року комендант Макіївки «Мутний» разом із командиром «Оплоту» (кишенькового підрозділу Захарченка) Сергієм Завдовєєвим — колишнім торговцем дитячими іграшками на Червоному базарі. «Спочатку кинули в підвал по вулиці Леніна, 123 біля будинку колишньої податкової, з того ж боку, де «Вечірня Макіївка», — уточнює Савін. — Коли притягли на перший допит, слідчий засліпив лампою, як в НКВС. Знаєш, я, знайомий з історією, навіть розсміявся. Звідти перевезли в підвал Донецького телецентру. Це ж який цинізм: натхненні колаборанти-журналісти ведуть трансляцію про чудове життя республіки, а «Оплот» у їхньому ж підвалі катує людей. У ХХІ столітті — диба!»
Розстрільну тюрму в Ленінському районі Донецька в селищі Боссе, за словами Савіна, охороняв підрозділ десантних військ РФ. «Приватний сектор, офісного типу двоповерховий особнячок. Височенний паркан, кам’яні товсті стіни. У цій тюрмі в мене на очах убили двох людей. Хлопця з Донецького аеропорту. Буденно, без будь-якої театральщини… Просто вивели й застрелили біля стіни. І дівчину-снайперку».
«А знаєш, хто на їхньому «суді» вимагав для мене довічного ув’язнення? Добре знайомий колишній начальник слідства Донецької міської прокуратури Вася Байрачний. У «ДНР» він став заступником генерального прокурора — головним військовим прокурором. Ось так росте дехто в окупації. Я скажу тобі, що знову розсміявся, коли почув вирок. Адже був цілком упевнений, що довго ця камарилья не протримається. До того ж я вже був настільки вищим за все це...»
Опора Духу
«На що я спирався? Сильний характер і міцне психічне здоров’я, скажімо так. Це ж не рік, не два й не три в підвалі СІЗО, а п’ять років. Блатні за місяць виходили звідти мов шовкові. Та я був абсолютно впевнений у тому, що ми переможемо. Я був абсолютно впевнений у тому, що виживу. Я щодня думав, що помщуся, що колись доберуся до тебе, до тебе й до тебе. Тут уже починається чиста філософія. Є люди, які живуть любов’ю. Це чудові, чисті, світлі люди. Вони щось створюють. А є люди, які керуються ненавистю. Я такий».
.jpg "На бронежилеті Савіна — його тюремна бирка. На автоматі — ім’я доньки Василіси")
Савін каже, що саме такі люди нині на передку, бо любов має межі.
«Ти можеш любити максимально сильно, але не можеш любити до смерті. Бо якщо ти помреш, то не зможеш скористатися дарами любові. А ненависть безмежна. Ми знаємо, вступаючи в бій, що можемо здохнути, але й ви, суки, здохнете! Й такий розклад нас влаштовує. Цей розклад живе просто всередині. Й усі, хто нині на першій лінії, такі».
Савін і тепер упевнений, що ми переможемо, що все станеться так само несподівано, як це неодноразово траплялося в історії. «Як було повалено царську Росію, як пішов у небуття Радянський Союз, як за тиждень вирішили проблему Нагірного Карабаху, за який десятиліттями билися Вірменія й Азербайджан. Головне нам — протриматися до прильоту до них «чорного лебедя», який уже в дорозі».
За словами мого співрозмовника, за два роки повномасштабної війни люди на фронті абсорбувалися.
«Кожен зайняв своє місце залежно від величини своєї ненависті. Так-так-так. Саме так. Когось і дрючком на передок не загнати, він не хоче й не піде, натура в нього така. Або «в мене дружина молода, гарна, я її хочу, дитинка в мене». Та якщо про це думати перед боєм, то це буде твій останній бій… Це, може, й гарні слова, але в ближній бій вступають просвітлені люди, абсолютно вільні від усього. Від життєвих проблем, від усього мирського».
«Ось як воюють брати-мінометники, низький їм уклін? Вогонь — і за шість кілометрів ворога розірвано на клапті. Як воюють брати танкісти-артилеристи, низький їм уклін? Вогонь — і за десятки кілометрів ворога розірвано на клапті. Як воюють брати-ракетники, низький уклін? Пуск — і за сотні кілометрів ворога розірвано на клапті. А як воюємо ми в легкій піхоті? Автомат, гранати, ніж. Усе! Ти уявляєш, як ми вриваємося до ворожих окопів? А як вороги — до наших? Б’ємося всім, що потрапляє під руки. Треба просто вижити. Просто вижити й убити. І хоч як накривають територію артилеристи, льотчики й танкісти, поки не зайдемо ми, територія не наша. І поки хоч один піхотинець залишається на позиції, це наша українська територія», — підсумовує Савін.
«І як ставляться ті, хто постійно на передку, до тилових?» — запитую.
«Та нормально ставляться! Цього не можна ні засуджувати, ні лаяти, ні хвалити. Це закон природи, — впевнений Савін. — Подивися статистику в будь-якій армії світу: не більш як десять відсотків на передку. Ти можеш бути чудовою людиною, але ти — не воїн, ти — щось інше. Тому й державі вчити людей треба на щось інше. Завчасно й планомірно. В армії дуже багато підрозділів, потрібних і важливих, усім їм низький уклін. Але безпосередньо вступати в бій… Повторю, вбити схожу на тебе істоту, натиснувши кнопку десь там, — це одне. А вбити ножем — це геть інше».
Сам Василь Савін давно не рефлексує на тему смерті. Каже, що всі рефлексії залишилися в підвалі. «Не хочу, аби це прозвучало пафосно, але я вільний. І готовий до будь-якого кінця. Це ж не перше поранення. Думаєш, я не розумію, до чого йде?»
У цей момент я, звісно, подумала про його маму, якій лише раз за п’ять років полону дозволили побачити сина. І про його старшого сина, якого неодноразово викликали до МДБ. Про колишніх дружин і доньку Василісу… Він відчув це німе й жахливе запитання: «Я зробив свій вибір і хочу звільнити своє місто від цієї погані. Там залишилося моє коріння, а зрубане дерево заново ніде не проросте».
Люди без ідентичності
Я дивилася на Савіна, який сидів біля величезного акваріума в холі Шалімова, але подумки перенеслася в 2019 рік, коли робила інтерв’ю з Мирославом Мариновичем. Відчувала щось подібне, коли слухала про історію його роду, про його боротьбу за Україну, любов до якої передалася йому ще від прадідів. Моє коріння, як і коріння моїх батьків, залишилося десь на березі озера Байкал, а стовбур намагався прижитися в Макіївці. Ми всі там були такі, без роду без племені, перекотиполе — люди з усього Союзу, які перебралися на Донбас, добре забезпечений продуктами.
Але, може, щоби прорости заново, потрібно триматися не за землю, а за небо? Що, власне, й робить тепер атеїст Савін, вростаючи новим корінням-дренажем в одну велику Україну. «Усім нашим чоловікам треба шукати своє місце в армії. Байдуже, де, важливо — своє. Інакше ворог прийде до тебе додому, як колись прийшов до мене. Якщо ми не втримаємо Бахмутський рубіж, одразу прийдуть до Краматорська й Слов’янська. Якщо не втримаємо Краматорськ і Слов’янськ, прийдуть до Дніпра, а з Дніпра — до Києва. Тож моє послання одне: вставайте і йдіть захищати свою країну!
От ти зараз подумала, що сміливі люди, які могли встати й піти, вже встали й пішли. А я тобі скажу інше: мужність візуально ніяк не видно. Це в кіно на роль героя відразу беруть маскулінного, як Шварценеггер. Але скільки разів мені доводилося спостерігати, як круті пацани повтікали та з-за кордону пишуть мені: «Васю, привіт! Як ти?», а якийсь геть непоказний мобілізований поруч — герой».
Героями Савін називає своїх командирів, які відіграли ключову роль у його армійському житті: «Нехай мої земляки, жителі Донецької області, не бояться йти воювати в складі нашої 56-ї Маріупольської бригади, бо нею командує справжній бойовий офіцер, полковник Сергій Онушко, кавалер ордена Богдана Хмельницького всіх трьох ступенів. Хочу подякувати колишньому командирові нашого 1-го батальйону «Прометею» за те, що врятував мене й мою групу з шістьох бійців під Бахмутом, коли ми опинилися в оточенні й уже попрощалися одне з одним і подумки — з усіма рідними. Нинішньому командиру 1-го батальйону, «Мажору», дякую за життя! Коли він був іще командиром роти, врятував мене, пораненого, на позиції Флагман під Донецьким аеропортом. Молодий, зухвалий, досвідчений командир. Ми з ним разом із моменту формування нашого батальйону».
Матеріальне
Василь Савін за час перебування при владі й у регіональній політиці став вельми небідною людиною.
«У мене в Донецьку залишилося багато нерухомості, 12 підприємств, магазини, два виставкові центри, два торговельні центри, офісні центри. В мене недобудований будинок на 16 поверхів біля самого Калінінського ринку. Ну, ти розумієш, наскільки це золоте було місце. Під тортурами я все переписав на інших людей».
.jpg "Василь Савін у палаті Центру Шалімова після нагородження медаллю «За відвагу!»")
«Чи шкодую я? Ні. Дев’яносто дев’ять відсотків барахла, яке нас оточує, геть не важливе й не потрібне. Ні для щастя, ні для самоствердження. Усе це — понти, які були притаманні саме Донецьку, вони нас і згубили. Я ж чудово пам’ятаю депутатські значки з чистого золота. Так, ми ходили із золотими значками. І оце, перепрошую, ох***ня еліт від своїх можливостей і призвело до всього того, що ми маємо.
Я багато вчинив поганого в житті, як і будь-який можновладець, скривдив когось, напевне… Та якщо я досі живий, отже, мої вибачення Всесвіт прийняв».
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google